Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

class="p1">Іван поглянув туди, куди вказував Нечипоренко, і помітив двох козаків у потертих синіх жупанах й червоноверхих баранячих шапках.

– Розповідайте пану полковнику все, що бачили, – махнув до них рукою Нечипоренко. Ті поспішили наблизитися.

– Та ніби небагато їх, райтарів,[68] вашмость, – почав один з козаків, сорокарічний чоловік на ім'я Йосип Бриль, колишній селянин з Вороновиці, котрого Богун пам'ятав ще з часів Берестечка, а зовсім нещодавно наділив часткою землі у своєму маєтку, коли почув, що Бриля, двічі пораненого у боях за Україну, викинули з реєстру і хочуть покріпачити разом із сім'єю.

– Двісті шабель хіба набереться, – докинув другий козак, у якому Іван, придивившись, упізнав Андрія – Брилевого старшого сина. – Пан сотник наказали доповісти, що вони чату на три частини розділять і тихцем розвідають, чи поряд з тими немає інших відділків. За годину чата з'єднається і стане, закриваючи ворогу шлях до селища.

– Хто б то міг бути? – задумливо мовив Нечипоренко. – Якщо ляхи, чому так мало?

– От що, Михаиле, – Богун рішуче змахнув рукою, – виводимо людей у поле. Усіх! Давно ми щось не гуляли.

– Зрозуміло, – бадьоро кивнув головою осавул. Він побіг униз сходами, а за хвилину над подвір'ям фортеці, на котрому вже кілька хвилин як було повно козаків, почулися його чіткі команди і спів сурми. Зі зброярні з'являлися списи і мушкети, козаки швидко надягали кільчасті панцирі зі сталевими наплічниками, шоломи, зі стаєнь виводили і сідлали коней. Усе діялось швидко й узгоджено, відпрацьоване на десятках навчань, тож Богуну було відомо, що не більше як через десять хвилин біля фортечної брами на нього будуть очікувати, вишикувані в рівні ряди, сто озброєних і закутих у броню вершників. Ще двісті козаків, з тих, що проживають у селі, приєднаються за воротами. Усіх наявних сил він мав під орудою триста тридцять чоловік, включаючи три десятки, котрі перебували з Охріменком у чаті. Майже половина Вінницької сотні – беручи до уваги відносно спокійний час, Богун дозволяв козакам жити з родинами, залишаючи у Вінниці лише половину складу сотні в якості залоги.

Від думок Івана відволікло покашлювання. На нього нетерплячим поглядом поглядав старший Бриль:

– То най пан дасть нам волю йти з рештою хлопів кабуз[69] харцизяк погромити?

– Устигнете до погрому, – покрутив головою Богун. – У мене для вас буде інше завдання.

– Усе виконаємо! – Йосип штовхнув сина вбік і вклонився полковникові. Слідом за батьком вклонився і син.

– До Вороновиці непоміченими дійдете?

– Чому не дійти? Бачмаги[70] старі, дорогу додому знають… Ми б, звичайно раднєй[71] з паном полковником…

– Не баріться, – обірвав Іван розсуди Бриля. – Сотнику у Вороновиці передасте, щоб був готовий на допомогу виступити і гінців до Вінниці посилав. Усе зрозуміло?

– Усе, мостивий пане.

– Їдьте.

Через п'ять хвилин після розмови з Брилем Богун на чолі свого невеликого війська, затягнутий у крицю обладунків, виїздив за ворота фортеці. Він вирішив покінчити з ворогом одним швидким ударом, не допускаючи спустошення околиць селища, яких було б не оминути, вирішивши відсидітись у фортеці. Уже у воротах його наздогнала Ганна. За роки війни вона так і не звикла спокійно переживати хвилини, коли чоловік йшов у бій. Тремтячою рукою вхопилася за стремено і на мить застигла попереду двох покоївок, котрі, поспішаючи за своєю панією, ледве встигли накинути поверх нічних сорочок кунтуші. Мовчки простягнула Івану іконку.

– Візьми, це з Лаври, – прошепотіла.

Богун зітхнув і перегнувся в сідлі, важкий від обладунків, обережно обіймаючи дружину закутою в залізну рукавицю рукою. Швидко поцілував її у вуста.

– На вулиці прохолодно, Ганнусю, – посміхнувся він. – Іди до хати.

– Будь обережний.

– Я буду обережним, – він легенько торкнув коня острогами і поїхав.

Ганна відступила на крок і перехрестила його постать, котра віддалялась, поступово ховаючись у ранішні сутінки. Поряд бачила десятки таких же, як сама, козацьких дружин. Мовчазний жіночий натовп збоку був схожий на зборисько лісових мавок у довгих білих сорочках.

Проте тривога козацьких дружин, як і приготування до бою самих козаків, цього разу виявилися марними. І хоч помічених уночі поляків Богун дійсно зустрів, не встигнувши віддалитися від селища й на три версти, бою не відбулося – лише зазвучала сурма, віддаючи козацьким комонникам наказ перешиковуватись у батаву, і поляки зупинилися як йшли – похідною колоною. Нерішуче почали топтатися на місці.

– Чортівня якась, – знизав плечима Нечипоренко, – чому вони не стають у каре?

– Шаблі наголо! – коротко скомандував Богун. – Приготуватися до бою в лавах!

Від хижого шипіння добутих з піхов клинків серед польських рядів почалось замішання. Там заіржали й рвонулися коні, почулося кілька здавлених криків. Проте Іван, звиклий до частих відвідин території свого полку ворожими військами, не звертав уваги на дивну поведінку польських драгунів, справедливо вважаючи, що прояснити будь-яке непорозуміння не пізно буде й після бою.

– Козаки! – забринів у вранішньому прозорому повітрі голос Івана. – Ми не кликали до себе вельможних панів, вони прийшли сюди непрошеними. Тож почастуймо по-козацьки ляхів…

– Пане полковнику! – раптом перервав Богуна голос Нечипоренка.

– Що ще?! – повернувся Іван нетерпляче.

– Там… – осавул упився поглядом на щось чи когось серед ворожих рядів. – Там Охріменко!

– Що?! – заревів Іван. Він придивився пильніше до колони легкоозброєної польської кінноти і дійсно побачив серед жовнірів кількох козаків з Охріменкової чати, а на чолі загону, поряд з шляхтичем у блискучій кірасі і прикрашеному страусовим пір'ям бургіньоті, самого Миколу. Від уваги полковника не сховалося те, що сотник був озброєний і тримався досить упевнено, зовсім не так, як пристало полоненому.

– Не розумію! – почувся голос Нечипоренка. – Невже вони не прийняли бою?

Іван не відповів, натомість ударив коня батогом і виїхав на кілька десятків кроків уперед.

– Миколо! – гаркнув він так, що із заростів осоки неподалік від шляху вихопилась і, залопотівши крилами, полетіла геть важка чапля.

– Я, пане полковнику! – почув голос Охріменка.

– Ти що там забув?

– Нічого, пане полковнику!

– Якого ж дідька до ляхів пристав?

– Не приставав я!

– Тоді сюди йди!

– Не можу, вашмость.

– То ти полонений?

– Знову невірно!

Іванів кінь закрутився дзиґою, відчувши відпущений повід.

– Не марудь, бісів сину, кажи у чому справа!

– Шановне панство до пана полковника у якості гостей, тож і прохали мене за них слово замовити.

– У якості кого?!

– Гостей, вашмость!

Шляхтич у блискучих обладунках, котрому, судячи з усього, набридла розмова між Богуном і Охріменком, підігнав коня і швидко почав наближатися, демонструючи бездоганну виправку і чудову інохідь свого чорного, немов ніч, огира. За спиною Богуна клацнули, зводячись, кілька курків.

– Не стріляти! – крикнув Іван, не озираючись. Він кілька хвилин приглядався до поляка,