Ян Потоцький - Рукопис, знайдений у Сараґосі

class="p1">Сидячий спосіб життя підірвав його здоров’я. Його почали мучити болі в суглобах і крижах, з’явився пісок у сечовому міхурі й усі ознаки подагри. Зате стотомна енциклопедія була завершена. Ервас запросив до себе книгаря Морено, сина того самого, який колись виставив на продаж його нещасний «Аналіз», і сказав йому:

— Сеньйоре Морено, оце ти бачиш перед собою сто томів, які містять у собі весь об’єм людських знань. Ця енциклопедія уславить твою книгарню, а я б навіть сказав — усю Іспанію. Я не жадаю ніякого гонорару за рукопис, але зроби ласку, надрукуй це, щоб моя вікопомна праця не пішла намарно.

Морено перегорнув усі томи, уважно до них по черзі приглядаючись, і сказав:

— Я охоче візьмуся за друкування цього твору, але ти, дон Дієґо, муситимеш скоротити його до двадцяти п’яти томів.

— Дай мені спокій, — відповів Ервас з найбільшим обуренням, — лиши мене, вертайся в свою крамницю й друкуй паскудненькі романи й псевдонаукові дурниці, які приносять сором Іспанії. Лиши мене з моїм піском у міхурі й моїм ґенієм; якби людство про нього дізналося, то я мав би і пошану, і почесті. Але зараз я вже нічого не вимагаю від людей, а тим менше від книгарів. Дай мені спокій!

Морено пішов, Ервас же запав у найчорнішу меланхолію. Постійно в нього перед очима стояли його сто томів, плоди його ґенія, які були зачаті з насолодою, народжені на світ з болем, а тепер потопали в хвилях забуття. Він знав, що змарнував усе своє життя, знищив своє теперішнє й майбутнє існування. Отоді-то розум його, вигострений у розгадуванні таємниць природи, на нещастя, звернувся до осягнення глибин людських нещасть, і Ервас, досліджуючи ці глибини, відкривав усюди зло, окрім зла нічого більше не бачив, тому й вигукнув у душі:

— Творець зла, хто ти?

Ервас сам злякався цієї думки й вирішив обдумати, чи зло, аби існувати, мало бути створене. Потім він вже став замислюватись над цією загадкою в ширшому плані. Він звернувся до сил природи й приписав матерії енергію, яка, як йому здавалося, з’ясовувала все без потреби визнання Творця.

Що стосується людини й тварин, то початком їхнього життя він визнавав життєдайну кислоту, яка спричинює ферментацію матерії і надає їй сталих форм майже так само, як кислоти кристалізують лужні й землисті основи в подібні один на одного многогранники. Він вважав губчасті матерії, утворювані вологим деревом, ланкою, що поєднує кристалізацію окаменілостей з розмноженням рослин і тварин і підтверджує якщо не тотожність цих процесів, то принаймні їх дуже близьку схожість.

Ервас, переповнений науковими знаннями, з легкістю підтвердив свою фальшиву систему софістичними доказами, що провадять до затуманення розуму. Так, наприклад, він вважав, що мулів, які походять від двох видів тварин, можна порівняти з солями, утвореними зі змішаних основ, кристалізація яких не дуже зрозуміла. Йому здавалося, що реакція деяких мінералів, які піняться при зіткненні з кислотами, нагадує ферментацію слизистих рослин; ці останні він вважав початком життя, яке внаслідок відсутності сприятливих обставин не могло далі розвиватися.

Ервас помітив, що кристали під час утворення осідають у найбільш освітлених частинах посудини і з трудом згущуються в темноті. Оскільки ж світло сприяє також і рослинам, то він вважав світловий флюїд одним з елементів, з яких складається універсальна кислота, що оживляє природу. Він помітив також, що лакмусовий папір, який перебуває певний час на світлі, стає червоним, і це була ще одна причина, чому він вважав світло кислотою[50].

Ервас знав, що в високих географічних широтах, біля полюсів, кров через брак достатнього тепла зазнає вилуговування, і щоб запобігти цьому, треба вживати кислоти. З цього він робив висновок, що оскільки кислота може за певних умов замінити тепло, то воно має бути певного роду кислотою чи принаймні одним з елементів універсальної кислоти.

Ервас знав, що від грому вино скисає і зазнає ферментації. Він читав у Санхуніатона, що на початку світу сильний грім оживив призначених для життя істот, і наш нещасний вчений не завагався послатися на цю поганську космогонію, аби довести, що матерія блискавки могла дати поштовх діянню життєдайної кислоти, нескінченно різноманітної, але незмінної у відтворенні тих самих форм.

Ервас, намагаючись збагнути таємницю творення, повинен був віддати всю славу Творцю — і якби ж то він так зробив; проте його ангел-охоронець покинув його, і його розум, отуманений пихою знань, віддав його, беззахисного, у владу гордовитих духів, падіння яких зумовило загибель світу.

Отак то! Поки Ервас ширяв грішними думками поза сферами людських уявлень, близька загибель загрожувала його смертній оболонці. На довершення всього до його звичних хвороб додалися нові страждання. Болі в стегнах посилилися й привели до паралічу правої ноги, гострий пісок почав калічити йому міхур, хірагра повикручувала пальці лівої руки й почала загрожувати пальцям правої, врешті-решт найчорніша меланхолія одночасно знищила сили його душі й тіла. Він лякався свідків свого приниження, відмовився від моєї допомоги й узагалі не хотів мене бачити. Якийсь старий інвалід витрачав залишки своїх сил на порання біля нього. Нарешті й той занедужав, і мій батько був вимушений погодитися на мою присутність.

Невдовзі мій дід Мараньйон також захворів на гнилісну лихоманку. Хворів він усього лиш п’ять днів і, відчуваючи близьку смерть, покликав мене до себе й сказав:

— Бласе, дорогий мій Бласе, я хочу ще раз востаннє поблагословити тебе. Ти народився від ученого батька, лиш хай би небо дарувало йому менше тих знань. На твоє щастя, твій дід є людиною простою у вірі й учинках своїх і тебе виховав у такій же простоті. Не дай своєму батькові звести тебе з правильного шляху, він вже кілька років зовсім не дбає про релігію, а думок його соромився б не один єретик. Бласе, не вір людській мудрості, я за кілька хвилин буду мудрішим від усіх філософів. Бласе, благословляю тебе — і помираю.

І справді, з цими словами він віддав Богу душу.

Я віддав йому останню послугу й повернувся до свого батька, якого не бачив чотири дні. Тим часом старий інвалід також помер, і брати милосердя зайнялися його похованням. Я знав, що мій батько зовсім один, і хотів заопікуватися ним, але коли увійшов до нього, мої очі були вражені незвичайним видовищем, і я затримався в передпокої, охоплений невимовним страхом.

Мій батько поскидав усі одежі й огорнувся простирадлом, неначе саваном. Він сидів, втупивши погляд у призахідне сонце. Довший час він мовчав, потім гучним голосом сказав:

— О зірко, згасаючі промені якої останній раз