Стівен Кінг - Сплячі красуні

— Не звертайте уваги, — промовив Ґарт. — Це неважливо. Баррі забрав назад свою рушницю. — Гаразд. Я в справі. По-перше, мені більше нема чого робити, коли Клари й дівчаток немає. По-друге… я хочу побачити цю таємничу жінку на власні очі. Чого хоче від мене Клінт?

— Він сказав, що ви маєте «Віннебаго»[313], — пояснила Мікейла. — Щоб виїздити на природу з дружиною і доньками.

Баррі усміхнувся:

— Не «Віннебаго», а «Флітвуд Фієста»[314]. Смокче тони пального, але там шість спальних місць. Дівчатка сперечаються ледь не безперервно, проте нам так гарно було подорожувати разом у тому старому автодомі. — Раптом його очі наповнилися сльозами. — Так гарно, так гарно нам було.

4

«Флітвуд» займав маленьку парковку позаду старомодної гранітної будівлі, в якій містився адвокатський офіс Баррі Голдена. Автодім виявився монструозним, помальованим під зебру смугастим велетнем. Баррі вже сидів за кермом, коли Мікейла вилазила на пасажирське сидіння. Вони чекали, поки Ґарт проведе рекогносцировку коп-контори. Фамільна рушниця родини Голденів лежала на підлозі між ними.

– Є в цьому взагалі бодай якісь шанси, як ви гадаєте? — спитав Баррі.

— Не знаю, — відповіла Мікейла. — Я на це сподіваюся, але я дійсно не знаю.

— Ну, це безумство, жодних сумнівів, — сказав Баррі, — але це краще, ніж сидіти вдома, снувати дурні думки.

— Ви мусите побачити Євку Блек, щоб насправді зрозуміти. Поговорити з нею. Ви мусите… — Мікейла підшукувала годяще слово. — Ви мусите пізнати її. Вона…

Озвався мобільний Мікейли. Дзвонив Ґарт.

— Там перед фасадом сидить на лаві під парасолею якийсь бородатий старигань, але, крім нього, берег чистий. Жодного крузера на бічній стоянці, тільки кілька персональних машин. Якщо ми готові це зробити, тоді, я гадаю, нам краще поспішити. Я б не назвав той житловий фургон непомітним.

– Їдемо, — сказала Мікейла. І припинила дзвінок.

Провулок між будинком Баррі і сусіднім був вузьким — громіздкий «Флітвуд» залишав проміжки не більше п’яти дюймів з обох боків — але Баррі легко пронизав його наскрізь — наслідок тривалого досвіду. На виїзді з провулка він зупинився, але Головна вулиця була порожня. Це так, ніби й чоловіки також пощезли, подумала Мікейла, коли Баррі зробив широкий правий поворот і повів автодім за два квартали, до муніципалітету.

Він поставив «Флітвуд» перед будівлею, зайнявши три місця, позначені написом: «ТІЛЬКИ В ОФІЦІЙНИХ СПРАВАХ, ВСІХ ІНШИХ БУДЕ ЕВАКУЙОВАНО». Вони вилізли, і до них приєднався Ґарт. Той бородатий чоловік підвівся і, тримаючи парасольку в себе над головою, підтюпав до них. З нагрудної кишені його комбінезона «Ошкош»[315] стирчав мундштук люльки. Він простягнув Баррі руку і сказав:

— Вітаю вас, захиснику.

Баррі потис йому руку:

— Гей, Віллі. Приємно бачити тебе, але я не можу затриматися, поточити баляси. Ми тут поспішаємо. Термінова справа.

Віллі кивнув.

— Я чекаю на Лайлу. Я розумію, добрячий шанс мається, що вона десь уже заснула, але я надіюся, що ні. Хочу побалакати з нею. Я вертався до того трейлера, де вбили отих метоварів. Щось дивне там коїться. Не тільки феїні хустинки. Дерева геть обсіли нетлі. Хотів побалакати за це з нею, може, повезти її туди, щоб сама побачила. Якщо не її, то когось, хто може буть зараз головним.

— Це Віллі Берк, — сказав Баррі Ґарту з Мікейлою. — Волонтер пожежної бригади і «Прихисти дорогу», тренер «Поп Ворнерів»[316], цілком і наскрізь добрий парубок. Але на нас справді тисне час, Віллі, тому…

— Якщо ви приїхали побалакати з Лінні Марс, то краще поспішіть.

Очі Віллі перестрибували з Баррі на Ґарта й Мікейлу. Вони були глибоко посаджені, обрамлені сіточкою зморщок, але гострі.

— Останній раз, як я туди зазирав, вона ще не спала, але гасне швидко.

— А з поліціянтів нікого нема? — спитав Ґарт.

— Та нє. Всі в патрулях. Окрім, може, Террі Кумса. Я чув, його накрило. Пиятикою накрило, щоб ви розуміли.

Трійця вирушила вгору сходами до потрійних дверей.

— Отже, Лайли ви не бачили? — гукнув їм услід Віллі.

— Ні, — відгукнувся Баррі.

— Ну… я, мабуть, ще трохи почекаю. — І Віллі побрів назад до своєї лавки. — Така дивина там та й годі. Всі ті нетлі. І ще в тім місці якась вібрація.

5

Того понеділка Лінні Марс, частинка тих десяти відсотків жіночого населення землі, які досі трималася, все ще ходила зі своїм ноутбуком, але тепер вона рухалася повільно, раз у раз спотикаючись, натикаючись на меблі. Мікейлі вона нагадала заводну іграшку, завод у якій уже майже закінчився. «Дві години тому, — подумала вона, — такою була я».

Лінні пройшла повз них, втупившись у ноутбук налитими кров’ю очима, схоже, навіть не усвідомлюючи їхньої присутності, поки Баррі не торкнувся її плеча. Отут уже вона аж підстрибнула, скинувши руки вгору. Ґарт підхопив її ноутбук раніше, ніж той встиг хряпнутись на підлогу. На екрані крутилося відео Лондонського Ока[317]. В уповільненій зйомці воно знову і знову, хитаючись, котилося в Темзу. Важко було сказати, кому заманулося зруйнувати Лондонське Око, але, очевидно, той хтось відчував таку потребу.

— Баррі! Як ти мене, до гаспида, налякав!

— Вибач, — сказав той. — Террі прислав мене забрати деяке майно зі зброярні. Гадаю, він хоче перекинути його до в’язниці. Дай мені ключа, будь ласка.

— Террі? — насупилася вона. — Чому це він… Лайла у нас шериф, не Террі. Ти-то це знаєш.

— Лайла, правильно, — кивнув Баррі. — Це наказ Лайли через Террі.

Ґарт пішов до дверей і визирнув надвір, упевнений, що ось-ось, будь-якої миті, до управи під’їде поліційний крузер. А може, й два чи три. Їх кинуть до камер, і ця навіжена пригода скінчиться, не встигши розпочатись. Поки що там не було нікого, крім того бороданя, який сидів під своєю парасолькою, але довго так тривати не може.

— То зробиш мені ласку, Лінні? Заради Лайли?

— Звичайно. Я буду рада побачити її знову, — сказала Лінні. Вона пішла до свого столу і поклала ноутбук. На екрані падало й падало, й падало Лондонське Око. — Той хлопець, Дейв, керує до її повернення. Чи, може, його звуть Піт. Заплутаєшся тут, коли поряд два Піти. Хай там як, я його погано знаю. Він дуже серйозний.

Вона порилася у своїй широкій верхній шухляді і видобула звідти важку низку ключів. Задивилася на них. Очі в неї почали злипатися. І вмент білі павутинки вигулькнули з її вій, хилитаючись у повітрі.

— Лінні! — гукнув Баррі різко. — Прокинься!

Очі її розчахнулись і павутинки зникли.

— Я не сплю. Припини кричати. — Вона провела пальцем по ключах так,