Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

— Туташхіа, здавайся! — крикнув офіцер, який ховався у вагоні. — Здавайся, інакше потрощимо всю вашу банду!

Це була не просто погроза. Щоб утекти, горянам довелося б скакати угору відкритим схилом, де їх легко було б перестріляти з кулеметів. Нападники готували засідку, але потрапили у неї самі! Я закрутив головою від здивування. Цей Піменов виявився ще хитрішим, аніж я думав! Ризикнути, використати самого себе як наживку! Ну, хитрун! Я зрозумів, що недооцінював його. Нападники були приречені. В них було два варіанти: або загинути, або здатися у полон.

— Кинути зброю, — закричав офіцер. — Рахую до трьох! Потім відкриваємо вогонь! Раз!

Горяни переглядалися між собою. Вони були досвідчені бійці і добре розуміли, в якій ситуації опинилися.

— Два! — Офіцер підняв руку, я побачив, як напружилися солдати. Вони не лякали, а справді збиралися відкрити вогонь, якби горяни не склали зброю.

Офіцер ось-ось мав сказати «три», коли пролунав вибух. Потужний вибух, від якого земля затрусилася під ногами, мене підкинуло, я вдарився головою і знепритомнів. Опритомнів згодом. Лежав на підлозі паровоза, чомусь похиленого. Почув голоси. Горяни розмовляли по-своєму. Зібрався з силами, підвівся. В голові гуло, обличчя було у крові. Визирнув і побачив, що від вантажних вагонів ешелону нічого не залишилося, а пасажирський збило з колії і перевернуло. Мене ж урятував тендер з вугіллям, який прийняв на себе вибух, теж злетів із колії і потягнув за собою паровоз. Але той був занадто важкий і лише нахилився.

Крики. Я побачив, як абреки витягли охоронців Піменова. Ті були всі у крові, прибиті вибухом, майже не пручалися. Їх тягли як ворогів, а не як друзів. Кинули перед якимось абреком, що сидів верхи. Нападники щось доповіли своєму ватажку. Чомусь розводили руками, лупцювали ногами піменовських абреків, наче були чимось невдоволені. Ті почали щось лопотати, здається, просили пощади. Головний абрек щось спитав. Піменовські закрутили головами. Головний абрек скривився і махнув рукою. Його поплічники перерізали охоронцям горлянки. Зробили це вміло, ось уже два трупи охоронців. Я не розумів, де Піменов. Побачив свій манліхер, що лежав поруч, узяв його і прицілився. Просто у голову ватажку. Не знав, для чого це зробив. Не знав, чи стрілятиму. Просто прицілився.

Несподівано ватажок нападників подивився на паровоз. Не знаю, як він здогадався, що я тримаю його на прицілі, але здогадався, і я знав, що він здогадався. Неквапливо підняв руку і наказав своїм їхати геть. Його абреки здивувалися, мабуть, перепитали, ватажок повторив. Сам не рухався, але його наказ виконали. Видно було, що поважали цього чоловіка, невисокого, худого, горбоносого, зі спокійним поглядом. Абреки поїхали геть, а він сидів спокійно на коні. Почекав, поки його люди піднімуться схилом і заїдуть у ліс.

— Хто ти? — спитав мене поганою російською. Я тримав його на мушці.

— А ти хто? — спитав я.

— Ти знаєш, хто я.

— Туташхіа? — здогадався я. Він кивнув.

— То хто ти? — спитав ватажок.

— Іван Карпович Підіпригора, — відповів я чесно, бо брехати не хотів.

— Той самий?

— Той.

— Чому ти не вб’єш мене? — спитав абрек. — За мою голову пропонують велику нагороду.

— Я не люблю вбивати.

— Чому ж тоді ти служиш дияволу?

— Я служу купцю Піменову.

— А він і є диявол.

— Він загинув?

— Ні, його не було у вагоні.

— Як? — здивувався я. — Я бачив, як його заносили!

— А потім винесли. Він готував пастку для мене, але сам ризикувати не схотів. Послав цих мерзенних шакалів. — Горянин кивнув на вбитих охоронців.

— Хіба вони не працювали на тебе?

— Вони хотіли втертися у довіру, щоб потім заманити мене і вбити. Чорний боявся мене і знав, що я не забуду його і помщуся. Вирішив мене вбити. Спочатку на полюванні.

— Як він міг би тебе вбити серед гір? — здивувався я.

— Його люди заклали вибухівку під місцем, де ми планували робити засідку. Я б чекав, коли Чорний піде за ведмедем, а Чорний висадив би мене у повітря.

— Але ти знав про його наміри!

— Я знав, що він сам диявол і його не можна вбити так просто. І я знав, що він прив’язує до себе своїх охоронців, прив’язує кров’ю, щоб вони були віддані йому.

— Про що ти говориш? — спитав я.

— Він разом із ними вбивав! — сказав абрек.

— Кого? — не второпав я.

— Дівчат.

— Дурниці! Я ж був його охоронцем і знав би про це! — не повірив я.

— Ти був із ним весь час? — спитав він.

— Майже.

— Весь чи ні?

— Ну, інколи я їхав першим у інше місто, щоб там усе перевірити.

— А він залишався зі своїми шакалами? Поїдь у ті міста, де ви були, і дізнайся, чи не знаходили там тіла закатованих жінок! — крикнув Туташхіа.

— Що? — хрипко спитав я.

— Він підсилав тобі жінок?

— Вони самі приходили.

— За його наказом. А ти знаєш, що з ними було далі?

— А що з ними могло бути?

— Він убивав їх.

— Для чого? — Мені зробилося зле.

— Бо він любив убивати. Жорстоко вбивати. Вбивати знову і знову, бо йому завжди було замало їхньої крові, жаху і плачу! Він убивав вже кілька років. Чому, думаєш, я хочу помститися йому?

— Чому?

— Він убив мою зведену сестру. Він думав, що це просто дівчина, яких він убивав безкарно. Але я поклявся помститися. Тому він намагався не показуватися на Кавказі. Бо знав, що я не можу поїхати звідси. Потім на мене був замах. Усі подумали, що я помер, але людина не може померти, коли не зробила того, що мусить. Я вижив. І тут він з’явився, підіслав до мене своїх шакалів. Вони просили грошей і обіцяли продати його. Я б повірив. Але я знав, що він — сам диявол, а диявола вбити непросто. А ще я знав, що він убиває не сам, а разом зі своїми охоронцями, щоб прив’язати їх кров’ю. Його охоронці, вбивши раз, починали бажати вбивати далі й тому служили своєму панові віддано. Я здогадався про це і вирішив обдурити Чорного. На полюванні я б сидів в іншому місці і вибух не