Володимир Кільченський - Вітри сподівань

class="book">— Пане Павле, нехай розповість, завтра йдемо, а там… Так і не взнаємо про того Гицеля! — попрохав Михайло Круглик.

Та всі зареготали, пригадавши, як той Михайло припалював Гнатову носогрійку. Замковий розповів про того перевертня Гицеля, який мордував козацьких коней цілу ніч, а хлопці озиралися на Петруся Мосьпана, що сидів позаду всіх, вдаючи з себе байдужого слухача. А після розповіді Гната задоволені розійшлися по своїх місцинах дивитися молодецькі дивовижні сни.

Їздові Бовтун та Глухенький, тільки-но Волосожари перевалили на темному небосхилі до заходу, з жалем будили козаків. Коли неподалік забовваніли захисні вали поляків, Павло послав наперед Лабура та Батюка. Залишивши частину хлопців з гурту очікувати їхнього повернення, Павло повів, не ховаючись, своїх «пробивних» козаків прямо на один з ляських редутів.

Від редуту почувся покрик вартового з вимогою сказати умовне гасло. Павло почув, як Лабур, не стишуючи ходи, перемовляється з вартовим:

— Жовніре, гасло відав тільки наш товариш, а його несуть позаду… Забили холопи…

Вартовий якусь мить вагався, та все ж відповів:

— Чекайте хвильку, спрошу дозволу!

Андрій Лабур уже досяг відстані прицільного кидка ножа і, махнувши в той бік, рукою «вгамував» пильного жовніра. Швидко заполонили редут з усіх боків, і за мить більше десятка його захисників уже не прокинуться, війна для них скінчилась…

Без вагання попрямували в бік фортеці, несучи на ношах немовби «забитого» товариша, за якого гойдався Стець Коляда, удостоївшись честі бути хоч і «мертвим», але важливим ляхом. Поміж польським обозом походжали вартові, та, почувши, що їхні розвідники втратили свого старшого, пропускали далі, не питаючи нічого. Павло запримітив неподалік розкішний намет, а побіля нього близько десятка охоронців, які ходили навколо і, стрівшись, розходились урізнобіч. «Оце так птаха там на спочинку, та й обліпили той намет, немов блохи собаку шолудивого», — подумав Павло, спідлоба поглядаючи на принадний намет. Пройшли собі далі та вже незабаром узріли неподалік мури замку і, наздогнавши Лабура, звернули вбік та присіли до землі.

— Оце, хлопці, і прийшли самі в пащу до ляхів, а назад вороття немає! — вирвались у розпуці невідомості сумні слова з Павлових вуст.

Усі мовчали, понуривши голови, один тільки Коляда підняв голову з-під покривки і, покрутивши нею, недоречно ляпнув:

— Таки, бачу, вляпались ми, мені-то нічого не буде, я «забитий» товариш… Весь у перев’язях, а ви, бісові діти, самі на дибу приперлись.

Година піднявся з землі і хотів стукнути Коляду по чолу за злі жарти, та щось зупинило його кулак. Стець уже заховався під покривку, чекаючи гарного стусана, та замість цього Павло помалу почав говорити. Хлопці сиділи в зажурі і спочатку не сприймали слів Години, та тут Гнат почав підпрягатися до Павла, додаючи те чи інше. Не дочекавшись духопелика, Коляда висунув голову і собі почав щось патякати, а тоді вже встав із «мертвих» і гарячково втрутився в розмову бувалих.

— Так, так і зробимо… Перележимо, виберемо місцину затишну, ох якби ще наші вдарили сьогодні, їм би було не до нас, на валах сидітимуть! — заторохтів Коляда.

Зорі на небосхилі вже щезали, в повітрі запахло дощем, і хлопці кинулися рубати віття та стягувати під величезний конар старого дуба й рихтувати курені «для поранених». Розвиднялося, і Павло, озирнувшись навколо, здивувався, побачивши неподалік намети та курені, побіля яких метушилися жінки — доглядальниці за пораненими поляками. Козаки швидко роздяглися, зробили на тілі порізи, кому з якого місця не шкода було пускати кров, та вималювали, як цвенькнув Коляда, вавки.

Невдовзі до них підійшов якийсь жовнір і, не кажучи ні слова, втупився, дивлячись, як «поранені» хутко облаштовують курені. Павло непомітно кивнув головою Лабурові, і той, наблизившись до ляха, про щось почав розмовляти з ним. Павло за деякими виразами та крикливим голосом ляха зрозумів, що він чимось невдоволений, і показав Батюку взяти ляха на ножа. Кирило непомітно наблизився до невдоволеного, і вже за мить той лежав побіля куреня в перев’язях, виконуючи посмертну повинність приховувати справжніх ляських ворогів. Павло почав «вкладати» своїх так званих поранених і не міг зрозуміти, чому серед них немає Мосьпана. Доглядачі за «пораненими» Лабур з Батюком запропонували, аби вони понишпорили в пошуках якоїсь посудини для води, і Лабур, діставши згоду, заспішив роздобувати її.

Невдовзі повернувся й розповів, що поцупив цеберку з водою у нерозторопного польського їздового. Від замку показалися вершники, і коли вони наблизились, Павло ледь не помер від страху. Поміж десятком гвардійців, на світлої масті арабському скакунові, велично сидячи у сідлі, їхав сам граф Вишневецький. На ньому сяяли золотаві лати, і тільки на голові був крислатий капелюх, оздоблений коштовностями та павичевими пір’їнами. Через плечі навскоси перетягнено широку стрічку, і на ній виднілися якісь нагороди, ознаки лицарської доблесті князя. Арабський аргамак також ступав велично, зовсім не обділений увагою свого власника. Голову в скакуна було захищено сталевими лускатими латами, а з боків очі прикрито заборольцями на подобу невеликих віял. Нагрудник скакуна сяяв сріблястою крицею, і Павло, мимоволі розглядаючи князя та його аргамака, шукав у його лаштунках слабке місце, щоби завдати одного смертельного удару. Ввижалося, неначе сама смерть їде на коні: ще одна мить — і беззахисні козаки сконають під списами гвардійців, не встигши дати гідної відсічі.

Вишневецький, порівнявшись із куренями, звідки визирали ноги «поранених», завернув свій супровід і зупинився, розглядаючи прихисток «поранених» козаків.

— Чому окремим гуртом лікуєтеся? — запитав один з гвардійців.

Лабур, покірно ставши на коліно і не підводячи голови, шанобливо відповів:

— Ваша княжа милість! Уночі постраждали від