Стівен Кінг - Необхідні речі

торкнулася полум’ям пачки і потримала сірник так, щоб пересвідчитися, що папір розгорівся. Тоді викинула сірник і нахилила пачку для найкращої тяги. Жінка на світлинах виглядала так, ніби недоїдає, очі в неї були порожні. Собака був шолудивий і розумний рівно настільки, щоб нібито соромитися. Було приємно спостерігати, як поверхня однієї з фотографій пухириться і береться коричневим. Коли фото почали скручуватися, Поллі впустила охоплений полум’ям оберемок на землю, де одна жінка якось забила собаку, цього разу сенбернара, до смерті бейсбольною биткою.

Вогонь палахкотів. Невеличка купка купонів і фотографій швидко зіжмакалася до чорного попелу. Полум’я поникло, згасло… і в ту ж мить раптовий порив вітру пронісся незворушністю дня, розвіваючи жмуток попелу на пластівці. Ті вихором злетіли догори, а Поллі спостерігала за ними очима, які раптом стали великі й перелякані. Звідки саме з’явився цей аномальний вітер?

«Та досить уже! Ти не можеш просто, блядь…»

У той момент із гарячої темної утроби сараю здійнявся гаркавий звук, низький, ніби холоста дія навісного двигуна. Це не її уява, і це не якась скрипуча дошка.

Це собака.

Злякавшись, Поллі глянула в той бік і побачила два глибокі червоні кола світла, що визирали на неї з темряви.

Вона оббігла автомобіль, боляче вдарившись стегном об правий бік капота, залізла всередину, підняла вікна й замкнула двері. Поллі повернула ключ запалювання. Двигун почав обертатись… але не завівся.

«Ніхто не знає, де я, – усвідомила вона. – Ніхто, крім містера Ґонта… а він нікому не розповість».

На мить Поллі уявила, що опинилася тут у пастці, у якій уже побували Донна Трентон із сином. А тоді двигун ожив, і вона здала назад з під’їзної доріжки так швидко, що ледь не скотилася в канаву з дальнього боку дороги. Вона перемкнула передачу й попрямувала в місто настільки швидко, наскільки могла.

Поллі зовсім забула про миття рук.

4

Туз Меррілл перекотився на інший бік ліжка приблизно одночасно з тим, як Браян Раск відстрелив собі мізки за тридцять миль від нього.

Він зайшов у ванну, дорогою скидаючи з себе брудні труси та майку, і мочився з годину-дві. Підняв руку й нюхнув під пахвою. Подивився на душ і передумав. У нього сьогодні великий день. Душ зачекає.

Він вийшов із ванної, не здобувшись на те, щоб змити після себе, – «якщо жовтеньке, то хай буде помаленьку» було однією з невіддільних складових Тузової філософії – і рушив прямісінько до комода, де на дзеркальці для гоління лежали залишки понюшки від містера Ґонта. Чудовий порошок – легкий для носа, гарячий для голови. Його майже не лишилося. Тузові чимало знадобилося для продуктивності минулої ночі, як містер Ґонт і сказав, але він непогано усвідомлював, що там, звідки цей порошок з’явився, його є ще вдосталь.

Краєм водійського посвідчення Туз сформував кілька доріжок. Занюхнув їх крізь скручену п’ятидоларову купюру, і в голові ніби розірвалася ракета «Шрайк».

– Бум! – вигукнув Туз Меррілл своїм найкращим голосом Ворнера Вулфа. – Давай повтор, перевіримо![145]

Він натягнув на голі стегна пару вицвілих джинсів, а тоді вдягнув футболку «Гарлі Девідсон». «Саме таке цього року носять усі гарно вбрані мисливці за скарбами», – подумав він і дико розсміявся. Сука, ну й відпадний цей кокс!

Туз уже хотів вийти за двері, коли погляд натрапив на улов минулої ночі, і він згадав, що збирався потелефонувати Нетові Коупленду в Портсмут. Він повернувся у спальню, почав ритися в безладі скрученого одягу у верхній шухляді комода, доки нарешті не знайшов пошарпану телефонну книжку, після чого повернувся на кухню, сів і набрав потрібний номер. Туз сумнівався, що зможе дійсно зв’язатися з Нетом, але спробувати варто. Кокс шумів і пиляв йому голову, але він уже відчував, як кайф спадає. Доза кокаїну робить тебе новою людиною. Проблема лише в тому, що єдине, чого цій людині хочеться, це ще одна доза, а Тузові запаси різко скоротилися.

– Та? – промовив насторожений голос у нього біля вуха, і Туз усвідомив, що знову, всупереч усьому, йому пощастило.

– Нет! – скрикнув він.

– Це хто, нахуй?

– Це я, старий шеф! Я!

– Туз? Це ти?

– Ну а хто? Як справи, Нетті, старий?

– Бувало й краще. – Голос Нета звучав не надто радісно на звістку від старого колеги з автомайстерні в Шоушенку. – Що тобі треба, Туз?

– А що, у нас тепер отак зі старими колєґами говорять? – із докором запитав Туз.

Він затиснув телефон між вухом і плечем, а тоді підтягнув до себе кілька іржавих бляшанок. Одну він дістав з-під землі за старим домом Треблгорнів, іншу – з пивниці старої ферми Мастерсів, яка згоріла дотла, коли Тузові було лише десять років. Перша банка містила лише чотири книжки зелених купонів S&H, а також кілька перев’язаних пачок купонів сигарет «Ролі». В іншій було кілька зв’язок різних товарних купонів і шість трубочок пенні. Але останні відрізнялися від звичайних пенні.

Вони були білі.

– Може, я просто хотів сконтачитися з тобою, – дражнив його Туз. – Ну, знаєш, запитати, як там твій гемор, чи маєш достатньо «кей-ваю». Отаке.

– Чого тобі треба, Туз? – обережно запитав Нет Коупленд.

Туз висмикнув одну з трубочок зі старої банки «кріско». Папір вицвів з фіолетового до блякло-рожевого. Він витрусив дві монети собі в долоню і з цікавістю дивився на них. Якщо хтось на таких речах знається, то це Нет Коупленд.

Колись у Кіттері він мав крамницю під назвою «Монети й колекціонування Коупленда». Також у нього була особиста колекція монет, що входила до десятки найкращих у Новій Англії, принаймні за словами самого Нета. Пізніше він також відкрив для себе чудеса кокаїну. Протягом чотирьох-п’яти років після цього відкриття він поступово, монета за монетою, збувся цієї колекції, й усе через свій ніс. У 1985 році поліція, що приїхала на беззвучну сигналізацію в крамницю монет «Довгий Джон Сілвер» у Портленді, запопала в комірчині Нета Коупленда, що складав у замшевий мішечок срібні долари «Леді Свобода». Невдовзі після цього вони з Тузом і познайомилися.

– Ну, раз ти вже так кажеш, то я маю для тебе запитання.

– Запитання? Більше нічого?

– Більше зовсім нічого, старий друзяко.

– Добре. – Нетів голос зовсім трішечки розслабився. – Тоді питай. У мене не вихідний.

– Звісно, – сказав Туз. – Робота-робота-робота. Хочеш жити – вмій крутитись, людям не давай баритись, правильно кажу, Нетті? – Він розсміявся божевільним голосом.

Річ була навіть не в порошку, просто день видався такий. Туз не повертався додому до перших променів сонця, бо спожитий кокс тримав його на ногах ледь не до десятої ранку, незважаючи на опущені жалюзі та його фізичні зусилля, і він досі почувався готовим перекушувати залізні балки й випльовувати десятипенсовими цвяхами. А чому б і ні? Чому б, нахуй, і ні? Він за крок від багатства. Знає це, відчуває кожним фібром