Стівен Кінг - Необхідні речі

зробить те, що він велів… але досить прозоро на це натякнув. Вона не може такого дозволити.

«Чи не має молода жінка права на власну гордість? Коли все інше втрачено, чи не має вона зовсім трішки права на це, на монету, без якої її гаманець зовсім порожній?»

Так. І так. І так.

Містер Ґонт сказав, що єдиний інструмент, який їй знадобиться, вона знайде в сараї. Поллі повільно йшла в тому напрямку.

«Іди туди, де тебе тягне, але йди туди живою, Трішо, – колись сказала їй тітка Евві. – Не будь якоюсь примарою».

Але тепер, ступаючи в сарай Кембера через двері, що роззявлено завмерли на іржавих завісах, Поллі почувалася примарою. Вона ще ніколи в житті не почувалася примарою сильніше. Азка посунулася їй між грудей… самотужки. Щось усередині. Щось живе. Це їй не подобалося, але ще менше їй подобалася думка про те, що станеться, якщо та істота помре.

Вона зробить те, що Ґонт наказав їй зробити, принаймні цього разу, обірве всі зв’язки з Аланом Пенґборном (помилкою було взагалі щось із ним затівати, і тепер вона чітко це розуміла) і залишить своє минуле для себе. Чому ні?

Ну це ж така дрібниця.

2

Лопата стояла точнісінько в тому місці, де він і попереджав, сперта на стіну, під пиловим променем сонця. Поллі взялася за її гладенький поношений держак.

Зненацька з глибокої темені сараю вона почула низький муркотливий рик, ніби скажений сенбернар, який убив Здорованя Джорджа Баннермена і призвів до смерті Теда Трентона, тут, повернувся зі світу мертвих, злющий як ніколи. На руках проступили сироти, і Поллі хутко вибігла з сараю. Палісадник мав не дуже радісний вигляд – особливо коли на тебе лиховісно блимає віконницями той порожній будинок, – але це краще, ніж той сарай.

«Що я тут роблю?» – знову жалібно запитав її розум, і відповів йому голос тітки Евві: – «Стаєш примарою. Ось що ти робиш. Ти стаєш примарою».

Поллі заплющила очі.

– Припини! – різко прошепотіла вона. – Просто припини!

«Правильно, – промовив Ліленд Ґонт. – Крім того, яка взагалі різниця? Це ж просто невинний жарт. А якщо він і призведе до чогось серйозного – не призведе, звісно, але припустімо, заради аргументу, якщо призведе, – чия це буде провина?»

– Аланова, – прошепотіла вона. Очі нервово крутилися в очницях, а долоні судомно стискалися й розтискалися між грудей. – Якби він був тут і я могла з ним поговорити… якби він не відштовхнув себе від мене, рознюхуючи про речі, які його зовсім не стосуються…

Той слабкий голос знову спробував заговорити, але Ліленд Ґонт перервав його ще до того, як той спромігся хоч на слово.

«І знову правильно, – сказав Ґонт. – Що стосується того, що ви тут робите, Поллі, то відповідь проста: ви сплачуєте. Більше нічого. Це не стосується жодних примар. І не забувайте про це, бо це найпростіший, найчудовіший аспект комерції: як тільки ви заплатили за якусь річ, вона належить вам. Ви ж не очікували, що така прекрасна річ обійдеться вам дешево, правда? Проте коли закінчите оплату, вона ваша. Ви маєте чисте право на те, за що заплатили. То що, ви тепер тут цілий день простовбичите, слухаючи ті старі перелякані голоси, чи зробите те, для чого прийшли?»

Поллі розплющила очі. Азка незворушно висіла на ланцюжку. Якщо раніше вона рухалася (а Поллі вже не була в цьому впевнена), то тепер припинила. Будинок – це просто будинок, довго простояв порожній і показує неуникні ознаки недогляду. Вікна – ніякі не очі, а просто дірки, що позбулися скла внаслідок роботи зухвалих хлопців з каменюками. Якщо вона й почула щось у сараї (а вона вже не була в цьому впевнена), то просто скрип дощок, які розширюються під неприродним жовтневим теплом.

Її батьки мертві. Її маленький солодкий хлопчик мертвий. І собака, який колись так страшно й усюдисуще тримав у своїй владі цей палісадник три літні дні й ночі одинадцять років тому, також мертвий.

Немає жодних примар.

– Навіть я не примара, – промовила вона й почала обходити сарай.

3

«Коли зайдете за сарай, – сказав був їй містер Ґонт, – то побачите залишки старого трейлера». Вона побачила – сріблястий «ейр-флоу», майже зовсім закритий золотушником і високими переплетеннями пізнього соняшника.

«Ліворуч від трейлера лежатиме великий плоский камінь».

Вона легко його знайшла. Великий, наче камінь садової бруківки.

«Посуньте його й копайте. Приблизно через два фути натрапите на банку з-під “кріско”[144]».

Поллі відкинула камінь убік і взялася копати. Менш ніж через п’ять хвилин штик стукнувся об жерстяну банку. Вона відкинула лопату й почала рити сиру землю, пальцями розриваючи слабке переплетіння корінців. За хвилину Поллі вже тримала банку з-під «кріско» в руках. Та була іржава, але неторкана. Гнила етикетка відклеїлась, і ззаду неї виднівся рецепт торта «Ананасовий сюрприз» (список інгредієнтів здебільшого закривала чорна пляма плісняви), а також купон на суміш для випікання «Бізквік», протермінований ще в 1969 році. Поллі пропхала пальці під кришку й розкрила банку. Дух повітря, що донісся зсередини, змусив її скривитися й на мить відкинути голову назад. Голос спробував один останній раз запитати, що вона тут робить, але Поллі заткнула його.

Вона зазирнула в банку й побачила саме те, про що містер Ґонт попереджав: жменю товарних купонів «Ґолд Бонд» і кілька вицвілих фотографій, на якій жінка злягалася з собакою породи коллі.

Поллі витягла все це, розіпхала по кишенях, після чого похапцем витерла пальці об джинси. Вимиє руки, як тільки зможе, пообіцяла вона собі. Після доторку до цих речей, які стільки часу пролежали під землею, вона почувалася нечистою.

З іншої кишені Поллі дістала запечатаний бізнес-конверт. Спереду великими буквами було написано:

ПОСЛАННЯ ДЛЯ ВІДВАЖНОГО МИСЛИВЦЯ ЗА СКАРБАМИ.

Поллі поклала конверт назад у банку, закрила кришкою й кинула її назад у яму. Лопатою швидко й неуважно засипала банку землею. Усе, чого їй зараз хотілося, – це якомога швидше забратися звідси.

Закінчивши, Поллі швидко рушила геть. Лопату шпурнула у високі бур’яни. Вона не мала наміру відносити її назад у сарай, яким би пересічним не було пояснення звуку, що там чувся.

Діставшись до машини, Поллі відчинила спочатку пасажирські дверцята, а тоді бардачок. Понишпорила в паперовому безладі всередині, знайшла стару пачку сірників. З четвертої спроби вдалося видобути невеличкий вогник. Біль майже зовсім не тривожив її долоні, проте вони так трусилися, що перші три сірники чиркали занадто сильно, від чого голівки ламалися й ставали негодящими.

Коли загорівся четвертий сірник, полум’я якого ледь виднілося під гарячим денним сонцем, Поллі стиснула його між двома пальцями правиці й дістала з кишені джинсів заяложену пачку товарних купонів і непристойних фотографій. Вона