Стівен Кінг - Необхідні речі

впиралось у підлогу. Дуло – націлене йому в обличчя. Однією долонею Браян тримав ствол, а іншою стискав стару бейсбольну картку, яка за останній тиждень чомусь стала настільки важливою в його житті.

– Браяне! – закричав Шон. – Що ти робиш?

– Не підходь, Шоне, бо тебе вимастить.

– Браяне, ні! – закричав Шон, плачучи. – Не будь таким сцикуном! Ти… ти мене лякаєш!

– Я хочу, щоб ти мені дещо пообіцяв, – промовив Браян. Він був босий і тепер запихав великий палець ноги в спускову скобу «ремінґтона».

Шон відчув, як у промежині стає мокро й тепло. Він ще ніколи в житті не був таким наляканим.

– Браяне, будь ласка! Будь ласкааааа!

– Я хочу, щоб ти пообіцяв мені, що ніколи не підеш у нову крамницю, – сказав Браян. – Чуєш мене?

Шон зробив крок до брата. Браянів палець напружився на гачку рушниці.

– Ні! – закричав Шон, одразу подаючись назад. – Тобто так! Так!

Браян трішки опустив ствол, коли побачив, що брат відступає. Палець на гачку трохи розслабився.

– Пообіцяй.

– Так! Що захочеш! Але не роби цього! Не… не дражни мене більше, Браю! Ходімо краще подивимося «Трансформерів»! Ні… сам вибереш, що подивитися! Що хочеш! Навіть Вопнера[143]! Можемо дивитися Вопнера, якщо хочеш! Цілий тиждень! Цілий місяць! Я дивитимуся з тобою! Тільки не лякай мене, Браяне, будь ласка, не лякай мене так!

Браян Раск, мабуть, і не чув цього. Його очі ніби плавали на відсутньому незворушному обличчі.

– Ніколи не ходи туди, – промовив він. – «Необхідні речі» – отруйне місце, а містер Ґонт – отруйна людина. Він навіть не людина насправді, Шоне. Він узагалі не людина. Присягнися, що нізащо не купиш жодних отруйних речей, які продає містер Ґонт.

– Клянуся! Клянуся! – пробелькотів Шон. – Клянуся серцем матері!

– Ні, – заперечив Браян, – це не підходить, бо її він теж уже дістався. Поклянися своїм серцем, Шоне. Поклянися власним ім’ям.

– Клянуся! – закричав Шон у гарячому темному гаражі. Він благально простягнув руки до брата. – Правда, клянуся, клянуся своїм власним ім’ям! Але тепер забери рушницю, бра…

– Я тебе люблю, молодший братику. – Він перевів погляд на мить на картку. – А Сенді Коуфекс іде нахер, – додав Браян Раск і натиснув гачок пальцем ноги.

Шонів крик жаху здійнявся над вибухом, що пролунав глухо й гучно в гарячому темному гаражі.

33

Ліленд Ґонт стояв перед вітриною свого магазину, визирав на Мейн-стріт і м’яко всміхався. Звук пострілу з Форд-стріт був слабким, але завдяки гострому слуху він усе почув.

Усмішка трішки поширшала.

Він зняв табличку на вітрині, яка повідомляла, що відчинено лише за попередньою домовленістю, і повісив нову. На цій було написано

ЗАЧИНЕНО ДО ПОДАЛЬШИХ СПОВІЩЕНЬ.

– Отепер повеселимося, – сам до себе промовив Ліленд Ґонт. – О так, сер.

Розділ вісімнадцятий

1

Поллі Чалмерз нічого про все це не знала.

Поки Касл-Рок пожинав перші реальні плоди роботи містера Ґонта, вона перебувала на кінці міської дороги № 3, біля старого будинку Кемберів. Вона відправилася туди, тільки-но закінчила розмову з Аланом.

«Закінчила? – подумала вона. – Ой, дорогенька, це занадто виховано. Після того як ти кинула слухавку – ось що ти мала на увазі?»

«Добре, – погодилася Поллі з собою. – Після того як я кинула слухавку. Але він рознюхував у мене за спиною. А коли я подзвонила й підняла цю тему, то весь розхвилювався, а тоді набрехав мені про це. Він збрехав. Я вважаю, що така поведінка заслуговує неввічливої реакції».

Щось у цьому гризло її, щось заговорило б, якби вона виділила час і місце, але Поллі не виділила. Вона не потребувала інакомислячих голосів. І взагалі, як на те пішло, не бажала думати про останню розмову з Аланом Пенґборном. Їй просто хотілося розібратися зі своєю справою тут, на кінці дороги № 3, а тоді повернутися додому. Як тільки опиниться в домівці, то прийме прохолодну ванну й ляже спати годин на дванадцять-шістнадцять.

Той глибокий голос спромігся лише на сім слів: «Але Поллі… чи не думала ти, що…»

Ні. Не думала. Припускала, що прийде ще час, коли доведеться подумати, але зараз ще зашвидко. Якщо вона почне думати, їй почне також боліти. Наразі їй просто хотілося розібратися з тією справою… і взагалі не думати.

Дім Кемберів наганяв страх… а ще подейкували, що це місце прокляте. Не так давно в палісаднику цього будинку загинуло двоє людей: маленький хлопчик і шериф Джордж Баннермен. Двоє інших, Ґері Перв’єр і сам Джо Кембер, загинули одразу під пагорбом. Поллі зупинила авто біля місця, де жінка на ім’я Донна Трентон якось учинила помилку, зупинивши свій «форд пінто», і вийшла. Азка в цей час хиталася туди-сюди між її грудей.

Поллі нервово огледіла обвислий ґанок, облущені тіни, вкриті в’юнким плющем, здебільшого побиті вікна, що сліпо зорили на неї. Цвіркуни в траві співали свої дурнуваті пісні, а немилосердне сонце палило, як і в ті страшні дні, коли Донна Трентон боролася тут за своє життя та життя свого сина.

«Що я тут роблю? – подумала Поллі. – Заради Бога, що я тут роблю?»

Але вона знала що, і це не стосувалося ні Алана Пенґборна, ні Келтона, ні Департаменту захисту дітей Сан-Франциско. Ця маленька екскурсія ніяк не стосується любові. Але дуже стосується болю. Це все… і цього достатньо.

Усередині цього маленького срібного талісмана щось ховається. Щось живе. Якщо Поллі не дотримається своєї частини угоди, яку уклала з Лілендом Ґонтом, воно помре. Поллі не знала, чи зможе повернутися до жахливого скреготливого болю, з яким прокинулася в неділю зранку. Якщо доведеться терпіти цей біль усе життя, вона подумала, що накладе на себе руки.

– І це не стосується Алана, – прошепотіла вона, ідучи в бік сараю з розчахнутими дверима і зловісно просілою стелею. – Він сказав, що й руки на нього не підніме.

«Чому ти взагалі цим переймаєшся?» – прошепотів тривожний голос.

Вона переймається, бо не хоче кривдити Алана. Вона зла на нього, так – розгнівана, якщо точніше, – але це не означає, що вона мусить опускатися до того рівня, що має ставитися до нього так ницо, як він поставився до неї.

Але Поллі… чи не думала ти, що…

– Ні. Ні!

Вона планує влаштувати один розіграш для Туза Меррілла й узагалі не переймається Тузом – вона навіть ніколи його не бачила, знала лише через репутацію. Цей розіграш для Туза, але…

Але Алан, який був відправив Туза Меррілла в Шоушенк, теж десь тут замішаний. Так їй підказувало серце.

І чи зможе вона дати задню в цій справі? Чи зможе, навіть якщо захоче? Тепер тут ще й Келтон. Містер Ґонт не те щоб сказав їй, що історія про її сина розійдеться по всьому місту, якщо вона не