Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

ввійшла замріяно-радісно в далекий світ споминів. Почала говорити про свої стрічі, про молоді літа і про те, що Марко був гарним юнаком, коли з-за кордону приїхав у це місто.

- Не те що ти, - глянула на нього, - він був красунь на ціле місто. Вечорами ми ходили до Стрийського парку. Наша дружба не тривала довго. Одного разу сказав, що мусить виїхати. Опісля я дістала від нього поздоровлення з Перу. І на цьому скінчилося. Ніколи більше не чула про нього.

- Він найкращий спомин мого життя! - додала по хвилині.

Бабуня Анка попала в мовчанку. Марко не міг промовити ні слова. «Дивна подібність цілих генерацій цього роду» - думав.

Бабуню змучила несподівана зміна в її спокійному житті. Її очі поволі закрилися, вона схилила легко голову набік. Бабуня заснула. На устах в неї залишився ніжний, щасливий усміх. Свій спомин вона забрала з собою у царство снів.

Марко поклав на руці Анки тихий поцілунок і навшпиньки вийшов з кімнати.

Вулицею думав про те, що від часу першої стрічі з Анкою переживав буревії і роки спокою, а історичний вихор переставляв кордони і міняв людські душі: одних кинув у забуття, іншим дав багаті скарби. Чим далі в минуле, тим частіше перемішувалися в його пам’яті люди живі і ті, яких уже не стало. Зате яскравіше видніла перед ним суть людського існування.

* * *

Сиділи в кав’ярні. Марко не піддержував розмови, стріча з Анкою пригадала йому його особисту трагедію. Мовчав про те. Хто ж із живих зрозуміє його переживання? Усміхнувся тільки, це була його звичайна маска.

Інспектор допив каву, закурив папіроску і вдоволено глянув на Марка.

Коли я був малим хлопчиком, приїхав до нас дядько з далеких сторін. Батько мій сидів з ним часто в двійку, пам’ятаю це добре. Вони обговорювали якусь переважну справу, бо їхні обличчя були поважні й задумані. Годинами проходили так удвох по саду. Одного разу дядько Марко покликав мене в свою кімнату і дав мені дарунок з далеких, заморських країн: великий кокосовий горіх і зуб слона. Я був тоді найщасливішим з усіх дітей. Коли я розглядав ті скарби, мені ввижалися далекі острови серед гранатового моря, а там пальмові дерева, гущі і дивні невидані тварини. Дядько Марко мав чорну бороду. Таким його пам’ятаю.

Кельнер приніс склянки з холодною водою. При сусідніх столиках цокотіли дівчата і з’їдали морозиво, закусуючи його довгими прутиками крихких вафель. Усі знали себе тут з бачення або й особисто, гості були постійними бувальцями цієї найкращої кав’ярні міста. Інспектор мав теж немало знайомих на залі.

- Опісля, коли я покінчив мої студії, батько розповів мені про вас. Признаюся, вибачайте, я в цю історію не вірив.

- Звичайно, - відповів Марко, - коли я деколи просто з чванькуватості, або й так собі без глибшої причини розповідав декому про себе, мені не вірили. Уважали мене брехуном, в найкращому разі фантастом. Що ж, люди не сприймають незвичайного, і якби не Стороженко, мою історію давно призабули б.

Глянув у вікно. Вулицею поволі проходжали люди. Це було місце відпочинку, прогулянок і голосних веселих розмов.

- Останньо, - говорив Марко, - я признався Будзиновському. Зійшлася Молода Муза. Це було мабуть дев’ятсот десятого, а може і давніше, це не важно. Отже при нагоді я розповів дещо про себе. А Будзинський, цей, що за одну ніч міг написати історичне оповідання, відповів лековажно: Ви маєте неабияку фантазію! А пішло з цього, що я почав справляти деякі історичні картини в Його оповіданні.

- Гм! І сьогодні вам ніхто не повірить. А все ж, ось мій друг, доктор Григорій. Дуже добрий лікар. Спитаємо?

Марко байдуже скинув плечем.

- Можна спробувати.

Доктор Григорій присівся до їхнього столика. Обережно переніс свою чарку коньяку і закурив сигару з золотою обвідкою.

- Є питання, - почав інспектор, - яке тебе зацікавить.

Він помовчав, затягнувшись димом цигарки, і відхилився на спинку крісла.

- Є питання, - заговорив по хвилині, - чи можна вірити в те, беручи під увагу найновіші здобутки науки, щоб людина могла бути завжди молодою?

Лікар надпив коньяк і підозріливо глянув на інспектора.

- Ти що, закохався на старість?

- Я питаюся цілком поважно.

- Залиши жарти. Нині інші питання стоять перед нами.

- Йдеться про мене, - рішучим голосом сказав Марко, - такий випадок маєте перед собою в оригінальному виданні.

- Який випадок?

- Людину завжди молоду.

Лікар навіть не глянув на Марка. Він запалив погаслу сигару і поцікавився кількома молодими дівчатами, що саме ввійшли до кав’ярні.

- Якби це була правда, то ви, молодий чоловіче, не сиділи б тут з нами, старими, наче єгипетський вельможа на старовинному фреску, а поцікавилися б цими жінками. Просто чудо природи.

- Я говорю поважно, докторе, - нетерпеливо перебив Марко.

Настала мовчанка. Марко переглянувся з інспектором, йому стало жалко, що взагалі починав цю розмову.

- А як так, - промовив лікар, - то вас слід поставити під охорону, як оригінальний пам’ятник старовини.

- Говорю серйозно, - лихим голосом сказав Марко. Його охопила досада на себе й на лікаря за його жарти.

- Бачите, - говорив лікар з веселими блисками в очах, - ви живете ще закоротко. Ви, пане, молодий. Ось такий Фауст, повернувшись у молодість, жив гучно і весело, начхав на усю мудрість і назвав її отрутою життя. А ви ще не веліли пізнати справжньої ціни життя, саме цієї, що її зрозумів Фауст. Ви все ще поважний і на диво на свій вік; маєте замудре лице. Це з моєї точки погляду ніякий комплімент.

Лікар глянув на Марка. Дивилися один одному довгу хвилину в очі. Лікареві здалося, що Марко шукає його серця, його щирості. Так говорили очі. Але лице Маркове залишилося наче з каменя. Посіріло і вирізьбилося твердими рисами, що їх дарує людині звичайно важке горе.

Лікар призадумався. Він струснув попіл сигари в попільничку.

- Розказуйте! - сказав коротко.

Інспектор замовив три чарки. Десь здалеку дзвонив трамвай. Попри вікна клапали асфальтом кінські копита і тихо проїжджали на гумових колесах львівські фіакри. Згодом пройшов вулицею відділ війська. Вояки у зелених шапках з бляшаними орлами йшли мовчки і понуро. В кав’ярні замовкло. З вулиці понісся істеричний оклик і замовк. Патріотична фраза будня загубилася в маршовому ритмі вояцьких чобіт.

- Війна! - сказав лікар. - Розповідайте!

-