Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

Ірина витягнула руку до Марка. Стояла в дверях, світло лампи падало на її волосся. Темні вії кидали тінь на очі й на рожеве личко.

Марко несподівано для себе змішався, не пізнавав себе самого. Стояли, зачудовані собою, здивовані несподіванкою стрічі і почуванням, що затривожили їхні серця.

Інспектор цікаво глядів на них.

- Марко, - промовив до Ірини, - друг Петруся.

Врешті Марко опам’ятався, сіли біля великого вазону з квітами.

- Я вас наче б знав уже, - сказав і вмовк.

Глядів на неї, зачудований своїм хвилюванням і своїм голосом, який видавався йому чужим і непевним. Ірина дивилася на нього великими темними очима. Вона була видимо наполохана. І враз він пізнав її.

Біля себе почув голос інспектора, Підвівся і похитнувся, коли ішли до столу.

Темою розмов була очевидно війна. Інспектор розповідав широко про революцію і роки визвольних воєн. Світ входив в історичне буття наново.

- Ці знімки треба вклеїти в альбом.

Марко чув голос інспектора, але сам сидів непричасний до усього, що діялося довкола нього. В руках тримав фотографії якихсь вояків в одностроях, отаманів революційних років з виголеними чубами і кривими Шаблюками в руках. Він подавав їх далі. А йому передавали знову інші, де були десятки вояків, чоти і сотні, маленькі головки з скорострілом на землі, усі однакові в рівних рядах, всі озброєні.

- Ось, - перед фотокарткою появився палець інспектора, - це я. Пізнаєте? Двадцять один років тому. Молодець що?

Марко всміхнувся, придивляючися фотографії:

- Де це було?

Хтось питався, інспектор відповідав докладно і з гордим захопленням у голосі. Марко говорив мало. Раз глянув коротко на Ірину. Завважив темні волоски на горішній губі. Як у Катерини, - подумав і заліг у ще глибшу мовчанку.

- Ірина, Ірина, - повторював у думках, і це було все, що він знав у цій хвилині. Сидів, наче б чекав на якесь чудо.

Коли прийшов час прощатися, Ірина подала йому руку.

- До побачення.

Вона поглянула на нього ще раз і сказала:

- Ви не знаєте такої околиці - соснові ліси і жовті хвилясті піски? Я часто бачу їх у сні. Літо, запах живиці… Не знаєте такої околиці?

Вона підступила ближче до нього.

- Я вас там бачила. У сні. Завжди в цій самій околиці. Вона нагло спустила вії, засоромлена своєю тайною.

- Ні, - відповів Марко, - ніколи не бачив такої околиці.

- До завтра, пане Марку, - почув біля себе голос інспектора. - Заходьте завтра, поговоримо спокійно.

Він відпровадив Марка аж до брами. По дорозі сказав:

- Про вас оповідала мені моя мати. Вона і досі вас згадує.

Марко пристанув.

- Як то? Знає мене? І про… мене?

- Ні, - відповів інспектор, - про це не знає. Але ви дружили з нею за молодих літ. Анка.

- Ах Анка! - скрикнув Марко. - Пам’ятає мене?

- Дуже добре пам’ятає. Часто згадує: хто знає, що з ним сталося. Він належав до людей, яких гонить доля по світу. Такі ніде не загріють місця.

Марко пристанув.

- Ми багато стрічалися, багато розмовляли. Дуже цікава жінка, і це ваша мата, інспекторе! Так тоді я пам’ятаю і вас. В неї був хлопчик трирічний менш-більш, якщо не помиляюся.

- Це я, - засміявся інспектор, - тільки вас я очевидно собі не пригадую.

Надворі йшов дощ. Марко підніс комір плаща і пішов поволі вулицею. Враз здалося йому, що хтось кликнув за ним. Пристанув, - було тихо. Тоді пішов долів до міста. Чути було тільки гомін його самітних кроків і пошуми життя недалеких головних вулиць.

РОЗДІЛ VIII

Марко сидів у м’якому фотелі з темно-червоного плюшу і приглядався кожній подробиці кімнати. Високі вузькі вікна, заслонені ао половини важкими завісами, не пропускали багато світла. Дубовий темний стіл, фотелі, біля вікна плетений з бамбуку столик на квіти, в ньому лапатий рододендрон, - кімната з-перед п’ятдесяти років. Бував він тут не раз, тоді це мешкання робило на нього враження елегантного оточення і гарного смаку. Сьогодні з кожної закутини віяло стариною, і він, порівнюючи модерні ясні мешкання з простими лініями обстановки, мусів віддати першенство поступові часу. А все ж оця кімната пригадувала йому часи кінця століття, львівські тогочасні кав’ярні з газовими лампами і тодішніх людей, повну горіння Анку, молоду і життєрадісну дружину лікаря.

В кімнаті проти нього висів на великій темній стіні її портрет. Чарівна лінія шиї і рамен контрастувала свіжістю барви з темним тлом. Химерний усміх і жагучі чорні очі нагадали йому давні часи: це була Анка, така, якою її знав.

Портрет мав важкі золоті рами. Побіч висіли два краєвиди молодого Труша, а на другій стіні фота якихсь чоловіків. Марко їх не знав. Біля нього за склом стояли дві збірні знімки.

Він підійшов ближче. Це були пам’ятки з прогулянки. Ціле товариство стояло на борті малого корабля.

Глянув знову на портрет Анки і на підпис.

- Так і знав, - промовив до себе, - Монастирський.

Він відійшов від образу на кілька кроків і дивився на нього критичним, майже професійним зором. Був так заглиблений у думках, що не почув тихих повільних кроків, що прошелестіли поза ним. Кроки вмовкли, стало тихо, тільки десь з дальшої кімнати доходив ляскіт канарка.

- Добридень! - почув Марко і рвучко оглянувся.

Біля нього стояла бабуня, ціла в чорному з сивим гладко причесаним волоссям. Вона спиралася на чорну паличку.

- Я прийшов відвідати вас, - спокійно сказав Марко.

Старався не виявити наверх свого глибокого зворушення.

Так, це була Анка.

«Яка сила часу!» - думав, приглядаючися бабуні.

Анка звернула на нього очі. Марко завважив, що вони мали такий самий скритий вогонь, як колись. Тільки лице стало бліде й худорляве, повне зморщок і якесь дивно маленьке.

Сиділи одно проти другого, Марко усміхався до Анки, не кажучи, хто він, а вона гляділа на нього пильно, наче на когось, що давно згубився, а тепер несподівано прийшов.

- Пізнаєте мене, добродійко? - спитав Марко.

Бабуня тримала руку на коліні, і ця рука помітно дрижала.

- Ти син Марка? - спитала. - Хто б це сподівався! Живе тато?

Марко не відповів. Глядів на зміну в обличчі бабуні, бачив, як її зір помандрував кудись у темінь кімнати. Вона глянула на свій портрет, що на стіні, і врешті