Анрі Шарр'єр - Метелик

у мене лишилося півквитка. — Скинувши з себе піджак, він сказав їм: —Цей костюм я придбав у Джорджтауні.

Недовірливі слухачі кричать, що Фоссар розповідає неправду, але той наполягає на своєму, і його розповідь видається нам правдивою. За його словами, чоловік з підводного човна нібито попередив їх, який корабель прийде їм на допомогу. І справді, їх урятував названий корабель.

Кожен розповідає свою історію. Я сідаю з Гітту біля одного літнього парижанина — Малого Луї з вулиці Ломбар.

— Я, любий Метелику, знайшов був один спосіб жити так, щоб нічого не робити. З’являється, скажімо, в газеті під рубрикою «Загинув за короля й королеву» французьке прізвище. Я негайно йду до одного мармурника й замовляю фотографію надгробка, на якому стоїть назва корабля, число, коли його торпедовано, й прізвище француза. Потім заходжу до вілл багатих англійців і прошу пожертвувати щось на придбання стели для француза, який загинув за Англію. Мовляв, щоб на кладовищі була про нього хоч якась пам’ять. Так тривало аж до минулого тижня. І раптом один бретонець, котрий, як усі вважали, загинув на потопленому торпедою кораблі, з’являється живий і здоровий! Він навідав кількох жінок, у яких я випросив по п’ять доларів на надгробок для нього ж таки. Тепер той бовдур ходить скрізь і кричить, що він живий і що я не купив у мармурника жодного надгробка. Отож доведеться шукати чогось іншого, аби жити, бо я вже в такому віці, що працювати важко.

Підпивши трохи, кожен, певний, що ніхто, крім нас, не розуміє тут французької, починає із запалом розповідати нечувані історії.

— А я роблю ляльки з каучуку, — розповідає інший, — і руків’я для велосипедів. На жаль, коли дівчатка залишають свої ляльки в садку, то вони під сонцем розм’якають і деформуються. Тоді я маю неприємність, коли забуваю, що я вже торгував на цій вулиці. Цілий місяць я вже не можу проходити вдень по вулицях пів-Джорджтауна. З велосипедними руків’ями відбувається те саме. У того, хто залишив свого велосипеда на сонці, липнуть руки до руків’їв, що їх я продав йому.

— А я роблю стеки з каучуковими голівками негритянок, — розповідає ще один. — Я кажу морякам, що я один із уцілілих у Мерель-Кебірі й що вони зобов’язані купувати ці стеки, бо вони нічого не зробили для того, аби я вижив. Вісім чоловік з десяти купують у мене ці стеки.

Це сучасне місто чудес викликає в мене подив, але водночас я бачу, що тут насправді легко заробити собі на хліб.

Хтось умикає в барі радіоприймач. Лунає заклик де Голля. Всі ми слухаємо цей голос Франції, який з Лондона підбадьорює французів у заморських колоніях. Заклик де Голля зворушує нас, усі мовчки слухають. Та раптом підводиться один каторжанин, який випив зайве, й каже:

— Чорт забирай! А в нього непогано виходить! Я враз вивчив англійську й тепер розумію, що каже Черчілль.

Усі регочуть, і ніхто не намагається привести його до тями.

Так, пора думати про те, як заробляти собі на хліб. Судячи з усього, це буде нелегко. Я зовсім не вмію дбати про себе. З 1930-го по 1942 рік я остаточно втратив почуття відповідальності за власні вчинки і здатність жити самостійно, без нагляду. Людина, яка так довго була в ув’язненні й не турбувалася про їжу, одяг та житло для себе, якою крутили, мов циган сонцем, яку привчали нічого не робити самостійно, а тільки машинально виконувати чужі накази, людина, яка раптом опиняється у великому місті й мусить знову звикати йти тротуаром, нікого не збиваючи з ніг, перетинати вулицю, не потрапляючи під колеса, сама добувати собі їсти й пити і вважати це природним — така людина повинна заново вчитися жити. Наприклад, іноді дехто реагує зовсім несподівано. Ось і я сиджу серед цих каторжан, вільновідпущеників та засланців, які повтікали з Гвіани й тепер, розмовляючи, вживають англійські та іспанські слівця, сиджу в кутку англійського бару й уважно слухаю всі ці їхні історії, коли раптом мені хочеться сходити справити нужду. І я, сам того не усвідомлюючи, шукаю очима наглядача, аби попрохати в нього дозволу. Це тривало недовго, але, мабуть, у мене був досить дивний вигляд, поки я отямився: «Метелику, тепер тобі не треба ні в кого питати дозволу, коли ти захочеш сходити до клозета або ще щось зробити».

А ось і в кінотеатрі, коли білетерка шукає місце, щоб мене посадити, мені враз хочеться їй сказати: «Прошу вас, не турбуйтеся, я звичайний каторжанин, який не заслуговує ніякої уваги». По дорозі з кінотеатру до бару я кілька разів озираюсь. Гітту, який розуміє цю звичку, запитує мене:

— Чого ти так часта озираєшся, чи за тобою йде наглядам? Друже Метелику, тут нема наглядачів. Ти залишив їх на каторзі.

Образною мовою каторжан, кажуть, що треба скинути з себе робу каторжанина. Та навіть більше, бо одяг каторжан — це лише символ. Треба не тільки скинути робу, а м стерти слід безчестя, випечений вогнем у душі та мозку.

До бару зайшов поліцейський патруль, складений із самих негрів. Полісмени проходять від столу до столу й вимагають посвідчення. Підійшовши до нашого кутка, командир патруля пильно роздивляється наші обличчя. І знаходить одне, що йому незнайоме. Це моє.

— Прошу, пане, покажіть мені своє посвідчення.

Я даю посвідчення, він зиркає на мене й повертає його мені.

— Даруйте, — каже він, — я вас не знаю. Ласкаво просимо до Джорджтауна, — і він відходить од нас.

— Ці ростбіфи чудові люди, — каже Поль Савуйяр, коли той відійшов. — Вони довіряють єдиним чужинцям — утеклим каторжанам. Якщо зможеш довести англійським властям, що ти втікач з каторги, то одразу ж отримаєш свободу.

Додому ми повернулися дуже пізно, але о сьомій ранку я вже стою біля в’їзду до порту. Не минає і півгодини, як приїздять Кюїк-Кюїк і однорукий на своєму візку із свіжою, зібраною вдосвіта городиною, яйцями та кількома курми. Вони самі. Я питаю, де їхній земляк, який учить їх торгувати. Кюїк-Кюїк відповідає:

— Він навчив нас учора, цього досить. Тепер нам уже ніхто не потрібен.

— Ви далеко були?

— Авжеж, туди майже дві з половиною години їзди. Ми виїхали з дому о третій ночі, а повернулись оце тепер.

Кюїк-Кюїк легко, наче живе тут уже двадцять років, знаходить чай і галети. Ми сидимо на тротуарі біля візка, їмо, п’ємо й чекаємо клієнтів.

— Думаєш, прийдуть учорашні американці?

— Сподіваюсь. Але якщо вони не прийдуть, то продамо все це іншим людям.

— А як ти домовляєшся про ціну?