Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

– Ех, рушити б нам та провчити цих католиків! – докинув старий, поважний козак.

– Та і в нас під боком вони водяться! – зауважив інший.

– Правда, панове: король без грошей, магнати свавілля чинять, люди вбогі скаржаться… не тим вже духом Польща диха! – вигукнув Роман.

– Ой, буде колись їм похмілля! – озвалися голоси.

– Бог люби єсть, братове, – сказав батюшка.

– Так, так, отче, саме люби єсть, – проказало за ним кілька сивих чуприн.

Розмова зайшла про далекі країни; Роман розповідав про неприступні гордовиті замки, про величні собори, про різні хитрі машини…

– Ото ми все слухаємо й дивуємося, а у пана Романа порожня чарка! Гей, пане, налий собі отого угорського, не згірш за королівське буде! Та кланяйся ж, матушко! – повернувся до дружини отець Андрій.

– Дякую, вже пив, досить.

– Е, не можна, пане: хто чарки лічить, той добра не зичить.

– За здоров’я ясної панночки! – тихо вимовив пан Роман через стіл до Дарини.

Вона низько опустила голову, а він знову ласкаво зазирнув їй в очі.

Слухає Дарина, не наслухається…

– Ех, панове! – вигукнув хтось і вдарив кулаком по столу. – В гостях добре, а вдома краще!

– Панове, за волю, за наш край! – отець Андрій високо підняв важкий кубок.

– Віват, віват! – пролунало навкруги.

Обід завершується. За стародавнім звичаєм, поставивши на срібну тацю коштовний кубок, низько вклоняючись, Олеся обійшла всіх гостей:

– За неньку – повненьку, за отця – до кінця, а за милу – цим, щоб було весело всім, – припрошує Олеся Івана Богуша, а оченята її так хитренько усміхаються з-під опущених вій. Ой, чимало зусиль треба докласти пану Івану, щоб прилюдно не кинутися до неї і не розцілувати ці наповнені радістю життєдайні оченята! Старі козаки лишилися допивати мальвазію, мед та угорське, а молодь і панночки вийшли на дворище.

– Ох, сподобалася ж ти йому, – підштовхнула Олеся ліктем Дарину, – і в церкві очей з тебе не пускав, і зараз.

– Хто він такий, не знаєш, Олесю?

– Аякже: Роман Громика, син Василя Громики. Він у братстві навчався, а це вернувся з-за моря до батька в гості.

Громика! Холодний, гострий струмінь пробіг від голови і зупинився у серці Дарини. Громика! Це ворог знавіснілий, заклятий ворог; проте даремно намагається налаштувати себе Дарина: нема в серці ненависті, нема…

А на дворищі вже гримить троїста музика. Під розлогим деревом всілися троє циганів: торохкотять бубони, жаліється скрипка, видзвонюють срібні підкови; несеться навприсядки старий козак, замітаючи широкими шальварами пилюку. Колом обступили танцюристів глядачі, лунають вигуки, заохочування, похвали; козачок змінила горлиця.

– Ходімо, ходімо, – підбадьорює Леся Дарину.

– Щось мені не хочеться, серденько!

– Та нумо, голубко!

Нехотячи пішла Дарина дрібушечками, але музика нібито промовляє: «а козак, як орел, як побачив, так і вмер». Дарина нахилила голівку, обличчя серйозне, тонкий стан плавно погойдується, а маленькі сап’янці, поблискуючи на сонці, старанно витворюють складні па.

– Ух, втомилася! – і Дарина важко перевела дух. Світлі пасма на чолі розсипалися, вуста напіврозтулені, щоки зашарілися.

– А дозволь-но, ясна панночко, з тобою до танку! – пролунало над вухом. Поруч з нею стоїть Роман, певно, милується нею: рука його по-молодецьки підкручує вуса, волосся відгорнулося від лоба, очі виблискують – хвацький козак!

– А чи знаєте, пане, кого просите до танцю?

– Знаю, панночко, знаю! Кралю, ліпшої за яку пошукати в світі.

– Тут, пане, не в ласкавих словах суть; пан забув, що я Жмайлова донька.

Проте в її гордих словах мимоволі звучав жаль.

– Не думав я, що ти недобра, панночко! – похиливши голову, низьким грудним голосом вимовив Роман і тихо пішов до світлиці.

Начебто щось вкололо Дарину, і жаль і ще якесь незрозуміле почуття; за віщо вона образила козака? А батько, а рід – вони ж вороги… і вкотре даремно викликає Дарина в уяві всі старовинні перекази, всі заповіти і закляття предків, – нема в її серці ненависті, сама туга…

Ось і скінчився неспокійний день, як хутко він пролетів! Олеся і Дарина в світлиці, за стіною ледве чути віддалений галас: козаки бенкетують. А в світлиці тихо і темно; перед божницею ледь-ледь тепліє лампадка; в глибині горою подушок біліє ліжко, а в штучне вікно з мозаїчного скла зазирає повний місяць і малює тисячі тремтливих, фантастичних мережив на кам’яній долівці. Олеся не вмовкає:

– Серденько, Даринко, якби ти знала, як він мене кохає, каже: не жити йому без мене, мовляв, гине через мене!

– Невже ти слово дала, адже не віддадуть тебе за козака.

– А я примусу не боюся, з власної волі дала йому слово, як батьки не погодяться – втечу.

– Без благословіння!

– Бог благословить!

– А сором?

Відповіді не було. Дарина глянула: Олесині вуста усміхаються, очі заплющені – вона заснула на півслові.

Не спиться Дарині. Вже й на ніч помолилася, а думки все снують, не видно їм кінця… Місяць яскраво світить… туга… голова палає… треба освіжитися. Відчинила вікно; до кімнати влетів теплий, пахучий, літній вітерець… дрімають високі тополі… тремтить сріблястим листям осика, а просто до вікна, затоплюючи все срібним світлом, з високого неба зазирає місяць. Хіба можна заснути такої ночі? Далеко, далеко все видно: крута гора, темні плями лісу, а там, далі – сріблястий степ. Раптом пролунав звук, і сонна ніч стрепенулася… Здалеку, від кручі широкою хвилею, наче жалібний стогін, долинули перші акорди пісні і завмерли.

Дарчине серце забилося: та пісня – той стогін – це був голос її душі! І пісня вихлюпнулася і затремтіла в сонному повітрі печальною, невтішною скаргою. У ній мовилося про тугу, про муку самотнього серця, що кохає, про нестерпність нерозділеного почуття: «Ой любив козак та дівчиноньку, як та матір дитятко, а тепер її покидає, як на морі вутятко!» – сумували, плакали звуки…

Застигла Дарина біля вікна, мовби скам’яніла… і тільки пекуча сльоза повільно повзе холодною щокою і тужливо шепочуть вуста: Навіщо, навіщо?… Невже…

Розділ III

Пізно прокинулася наступного дня Дарина. Голова важка, у скронях стукає. Олесі вже нема. В будинку так тихо, мабуть, всі вже поїхали; а раптом?… Рипнули двері, вбігла Олеся:

– Що з тобою, Даринко, чи не захворіла? Господи, яка бліда! А ми думаємо, що ти спиш. Всі вже поїхали засвіта.

Остання надія Даринчина пропала. «Отже, не побачимося більше ніколи-ніколи. Та й навіщо?» – намагалася себе заспокоїти.

– Швидше збирайся, вже пора їхати.

Вийшла Дарина в світлицю: як пусто тут сьогодні! Ось той стіл, де ще вчора він сидів за обідом, дивився на неї, тут сказав їй слово ласкаве, а тепер уже немає його, і вже більше