Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

що допомагає особині пересуватись, от як у земного

слимака. Можливо, він і не токсичний для інших форм життя на

Новій Землі. А цих ми ж досі й не бачили зовсім. Та й як ми

можемо дізнатися хоч би й що? Мала б я тут своє приладдя для

збору зразків, то послала б дані на Місяць, якби могла послати

повідомлення на Місяць, але ж…

Елві говорила, а її голос брався дедалі вище, до крику чи й

вереску. А договоривши, вона мало не заплакала.

— Ваша правда, — погодився Голден. — Дурне, недоречне було

те моє запитання. Та й неважливо все це.

— А чому неважливо?.. — хотіла перепитати Елві, але Голден

уже проштовхався повз неї.

— Де Мертрі? — запитав він.

— У приміщенні, організовує людей, щоб вишукати й вимести

з будівлі усіх цих слимаків.

— Ходімо, Еймосе! — мовив Голден. — Змінимо його

пріоритети.

А в приміщенні панував такий різко виражений страх, мов

який задушливий запах. Половина колоністів була зайнята

майже панічною діяльністю, майструючи всілякі протислимачні

пристрої й очищаючи приміщення від тих слизьких і

смертельно небезпечних зайд. А друга половина їх просто сиділа

на підлозі, багато хто щільно укутавшись ковдрами, а на

обличчях ніякого виразу, порожньо. Оце стільки загрози міг

сприйняти людський розум. Але ж у всякого своя межа

сприйняття, та й як міг він гудити, звинувачувати в чомусь

людей, зламаних пережитим за останні тридцять годин? Тут

дивувало швидше те, що не всіх пойняло отаке заціпеніння.

Одначе він не здивувався, побачивши Басіїних дружину й сина

за роботою: трудилися разом із командою хіміків.

— Вітаю, докторесо Мертон! — привітався він, вибачливо

усміхаючись.

— Вітаю, капітане, — відповіла Лусія. Її усмішка-відповідь була

ледь помітна й дуже стомлена. Як єдиний на всю колонію лікар

вона мала надто довгий трудовий день.

— Я почув про ту смерть… — почав він, але вона урвала його

різким кивком голови й помахом руки в напрямі пристрою

хімічних аналізів.

— Наразі ми робимо аналіз того токсину, — сказала Лусія. —

Навряд чи ми спроможемося, з наявним у нас обладнанням, виготовити антидот, але спробуємо. Може, щось і вийде.

— Я високо ціную ваші зусилля, — сказав Голден. — Але

сподіваюся зробити їх зайвими.

— Нам доведеться залишити планету? — спитала вона, з

виразом сумної покори, що витіснила її примарну усмішку. —

Після всього цього…

— Можливо, не назавжди, — мовив Голден, поклавши руки на

її плечі. Вона почулася такою слабкою.

Повільно кивнула вона головою, обводячи поглядом брудних, переляканих людей, що заповнили приміщення.

— Не можу я сперечатися. Не лишилося ж тут нічого, за що б

нам боротись.

«Ох, — подумав Голден, — коли вже мова про боротьбу, то

дехто завжди знайде підставу, аби тільки поборотись!»

— Мені треба знайти Мертрі.

Лусія показала на прохід позад неї, й Голден, стиснувши на

прощання їй плечі й подарувавши якнайпідбадьорливішу

усмішку, пішов туди.

Мертрі сидів навпочіпки в сусідній кімнаті й розглядав щось

на підлозі. А за спиною в нього стояла Вей, гидливо зморщивши

носа й не випускаючи рушниці з рук.

— Вей! — вклонився безпеківці Еймос.

— Еймосе! — привіталася, з усмішкою, і Вей.

Голден задумався, що ж діється між цими двома. Мали час

подружити чи й закохатися одне в одного? І коли ж вони

встигли? Але ж вони явно обмінялися якимсь тільки їм двом

відомим жартом.

— Капітане Голдене! — привітався Мертрі, урвавши Голденові

думки про можливі любовні розигри між Еймосом і Вей. А на

підлозі позад шефа кехівської сек’юриті під перевернутою

чистою пластиковою чашкою крутився слимак. Створіннячко

знай тицялося безокою голівкою в стінки своєї в’язниці.

— Подружили? — запитав Голден, показуючи на слимака.

— Кажуть: знати свого ворога — це добре, — відказав Мертрі.

— Чого тільки не кажуть.

— Авжеж. Таки так. А як ваша рекогносцировка?

— Цілком сподівані результати, — відповів Голден. — Дані

першого огляду підтвердилися. Не вистояла жодна будівля.

Навіть