Микола Іванович Міхновський - Суспільно-політичні твори

Ты знаешь край, где всё обильем дышит,

Где реки льются чище серебра,

Где ветерок степной ковыль колышет,

В вишневых рощах тонут хутора...

Среди садов деревья гнутся долу,

И до земли висит их плод тяжелый...

Туда, туда всем сердцем я стремился.

І морочать такі співи кожну чесну людину, що далеко живе від дійсної України, від живого народу.

Таке українофільство для нашого люду вельми шкодливе. Се лихо, якого нам трудно запобігти, бо Вкраїна справді містить в собі стільки чарівних смуг, що так званий «благодатный юг» завсіди приваблюватиме до себе непроханих гостей, аматорів, що кохають Україну. За своїм коханням вони не бачать ні темноти, ні бідноти, ні голодної смерті, ані величезного економічного й духовного підупаду загалу.

Серед такого й іншого українофільства давно вже прокладало стежку здорове, нормальне вкраїнство, як струмочки чистої води серед кальної дороги, і коли українофільство було раніш ніби нормальним з’явищем нашого ненормального стану, то тепер українофіли вже неможливі як дійсні й щирі патріоти, як люди ідеї. І коли ми бачимо тепера, що яка-небудь молода людина свідомо йде старим шляхом українофільським, то сміливо, не вагаючися можемо сказати, що то не єсть син України, — то її ворог, то зрадник, перевертень, ренегат.

Для такої молодіжи нема місця поміж нас! Коли давніш для звичайної освіченої людини було за дурницю відірватися від народу, то тепер ми уважаємо се за злочинство проти свого народу. Хоч ми не маємо цілковитої змоги заспокоїти усі свої духовні потреби, про те можемо й повиннісьмо бути консеквентними у всьому українцями, роблячи на нуародному ґрунті усе, що вимагає від нас ідея відродження України, усе, що вимагає від нас всесвітній поступ.

І поскільки ми поважаємо й шануємо щирих українофілів, наших батьків, постільки ми, свідомі українцї, не бажаємо о дальший розвиток українофільського руху серед нашої суспільності. І якби справа стояла й досі так, як вона почалася, то се б тільки свідчило, що або ідея наша єсть гнила, нікчемна, або ми самі люди нікчемні.

Тим тепер кожен молодий перевертень, кожен слабодухий най винуватить себе самого. Кажемо слабодухий, бо щоб зробитися й стати дійсно освіченим і корисним українцем, то се вимагає від чоловіка дрібної, повсякчасної, непомітної для інших духової роботи, бо кожна велика ідея вимагає духової сили.

З міцною ж душею, певним почуттям і послідовостю ми поставимо нашу національну справу так, що вона не залежатиме від сьогочасних обставин; своєю істотою і моральною силою ми знищимо сі обставини й виробимо з себе українську інтелігенцію в самому високому розумінні сього слова.

З усього, що досі сказано, випливає й програма нашої практичної діяльності. В словах її, може, й нема нічого нового, але тут нове те, що ми робимо власне в такому напрямі, як далі висловлюємо.

Для нас, свідомих українців, єсть один українсько-руський народ. Україна Австрійська і Україна Російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу, і, аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духа розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течії: вона завсіди опиниться у морі, які б перепони ні були.

Бажаючи поставити свою справу незалежно від російських обставин, ми осередок ваги нашої культурно-політичної справи переносимо в Галичину й користуємося з Австрійської конституції. Визнаючи широку критику нашій справі, ми не визнаємо партійної сварні і ворогування на Російській Україні. Бо, з одного боку, партії мають розумну підставу тільки там, де єсть політична воля слову й ділові. І ми б дуже бажали й раділи, якби у Галичині, коли се можливо, не було партійної розтичі, бо вона зменшує продуктивність наших сил.

На підставі науки, так званої психофізіології, ми знаємо, що мова єсть одною з найважливіших прикмет, що найдужче виявляє внутрішній зміст національний, що мова орган духу і виявляч психології народної. Нарід, що не має письменства на рідній мові, не становить нації. Тим дбаємо про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загальносуспільних, у громаді, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Україні. Так кожен з нас, свідомих українців, має промовляти в родині, в товаристві і взагалі скрізь, де його зрозуміють, по-вкраїнському.

Виховуючи свої діти, кожен свідомий українець повинен вживати вкраїнської мови яко мови викладової з початку вчення, а як дитина піде до офіціальної школи, вчити її вкраїнської мови, історії, літератури дома окремо, щоб діти наші були вже стихійними українцями.

Вважаючи, що кожен нарід може освідчуватися і з поводженням і корисно для себе розвиватися на національному ґрунті і що в нас віднято змогу й право на такому ґрунті розвиватися, ми дбаємо про те, щоб піднести й розворушити на Вкраїні національного духа, відживити і виробити серед інтелігенції й народу національні почування вкраїнські на підставі їх бажання рідної школи з власною викладовою мовою.

Тим кожен українець в справі популяризовання вкраїнської ідеї фактами щоденного життя свого, своїми відносинами і усякими іншими способами повинен завсіди відрізняти свою націю від інших і підносити національне питання й право вкраїнської нації скрізь, де тільки можливо: в освіченому товаристві, в народі, у відносинах з урядом, в літературі не тільки московській та польській, але й по західноєвропейських літературах, не забуваючи, одначе, що першим і найголовнішим обов’ язком українця єсть писати рідною мовою.

Зрозуміла річ, що діяльність наша здебільшого поки що буде культурно — просвітня. Але не можемо ми занехаяти і справ економічних. Тут діло найбільше вже залежить від загальноросійських обставин, поки ми не маємо широкої волі для особи. Проте дбатимемо по змозі про добробут народний, знаючи й повсякчас пам’ятаючи, що тільки матеріально забезпечений нарід може добре дбати про національно-просвітні справи.

Маючи ж на увазі, що виховання найголовніше виробляє людей, ми дбаємо і будемо дбати про те, щоб узяти до своїх рук виховання й освіту на Україні, забираючи собі й пособляючи іншим українцям забирати посади всякі, з яких можна впливати на просвіту, повертаючи її на вкраїнський ґрунт. З усього, що досі було сказано, сама собою випливає й максимальна програма для нашої діяльності.

Ми бажаємо такої відміни сьогочасних обставин, щоб при ній був можливий вільний розвій і цілковите вдовольнення усім моральним, просвітнім, соціальним і політичним потребам українського народу.

Досягаючи свого,