Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

штовхнув до берега, відкинувши вбивцю на добрі десять стоп назад. Той приземлився на вимащені кров’ю дошки, хитнувся, але не впав, миттю повернувши рівновагу та присівши з готовністю до атаки.

Альтсін відвів від нього погляд. Розтиснув пальці повільно і з чималим зусиллям. Здавалося, він намагається силою волі відділити від тіла власну руку. Нарешті, по миті, що тривала цілу вічність, меч стукнувся об мол. Злодій зробив крок назад, а потім іще один. Щось потекло йому по обличчю, залізистий присмак знову наповнив рота, як раптом дошки скінчилися, й він ринув униз.

Вода була холодною. Набагато холоднішою, ніж минулого разу.

Він пірнув наосліп в абсолютну темряву, керуючись інстинктом: аби ближче до дна, аби подалі від скривавленого молу. Десять, двадцять, тридцять ярдів.

Випірнув, вхопив повітря й роззирнувся, шукаючи супротивника. Вважав, що той також стрибнув, що тепер пливе за ним, намагаючись закінчити бій. Криві мечі супроти голих рук. Навіть у воді цей бій був би коротким.

Убивця стояв на краю молу, вільно опустивши зброю, та вдивлявся в поверхню річки із незрозумілим виразом на обличчі. Здавався… максимально байдужим. Не здивованим, не розчарованим, не розлюченим. Наче в ту мить, коли Альтсін опинився у воді, все це діло припинило його цікавити.

Нарешті їхні погляди зустрілися. Чоловік кивнув і звів мечі в особливому салюті. А тоді струсонув із них кров і одним рухом вклав у піхви.

Вона вийшла з-за його спини, наче стояла там увесь цей час, наче допомагала йому в бою. І раптом усе інше припинило мати значення. Нижча від чоловіка майже на голову, темноволоса, худорлява. Легенько торкнулася плеча вбивці та вказала на злодія. Чужинець посміхнувся самими очима і, не дивлячись на неї, зронив кілька слів.

А Альтсін, хоча вуха його були наповнені шумом власного серця, зрозумів їх, наче ці двоє стояли за крок від нього. „Я не вмію плавати“, — сказав той. Це був знак, що якщо якийсь бог стежив за цими подіями, то напевне, це був сучий син, обдарований доволі злим почуттям гумору.

А потім дівчина глянула прямо на злодія.

Незважаючи на темряву, він бачив її настільки ж виразно, наче вона була освітлена сонцем. Великі очі, невеликий ніс, повні губи. І посмішка, наче ніж у відкритій рані. Жорстокість.

Сутність у його голові завила. Злодій ніколи не думав, що можна відчувати щось подібне. Ненависть? Раз чи два в житті йому здавалося, що він когось ненавидить і зичить йому смерті. То була лише тінь того, що він відчував тепер. Раптом він припинив відчувати холод, вода зробилася майже гарячою, серце, що стукотіло, наче молот, ледь не зупинилося, аби за мить пуститися у ще швидший галоп. Перш ніж він зорієнтувався, виконав кілька рухів і вже був на половині дороги до молу.

Ні! Ні! Ні!

Він зупинився, вода захвилювалася. Він опирався, з усіх сил противився тому, що намагалося його підкорити. Зробив глибокий видих і знову пірнув. Дістався дна, увіткнув долоні в намул і стиснув їх на першій же речі, яку відчув під пальцями. Старий канат. Обкрутив його навколо зап’ястка, шарпнув, утворивши петлю.

Сутність усередині його голови збожеволіла. Альтсін почув виття, ревіння неба, що тріскалося, і…

 

* * *

Кай’лл веде своїх людей на північ, де, начебто, з’явилися нові вороги, а він дивиться й мовчить. Як і вона.

Називають її Німою.

В неї лише дві тисячі людей, але це найкращі з найкращих. Він заборонив їй заходити у битви, вона має лише перевірити, ким є ті прибульці та які їхні наміри.

Вона буде їхати вісімсот миль без будь-якої осади через спустошені, безлюдні землі.

Колись…

Колись вона минала б міста й села, де мешкало десь з пів мільйона людей.

Сьогодні лише їхні кістки біліють на полях тисячі битв.

А кінця війни не видно.

А він, на честь тих, хто загинув, мусить зламати тих, хто більше не бажає битися…

* * *

— Вони прекрасні.

Сонце ховається за лінією гір, підсвічуючи низькі хмари багрянцем старого вина. Немає вітру, який холодив би шкіру, але під вечір температура нарешті знижується. Спека останніх днів дається взнаки.

Якщо вона не спаде, доведеться прокопувати нові канали й відводити кілька струменів у напрямку полів на південних схилах. Інакше виноградник усохне.

— Кажу, вони прекрасні, — голос поряд спокійний, але в ньому можна відчути роздратування. — Достойні, мудрі, повні гідності. Шляхетні. Поклонилися Володарю як справжньому богу.

— І тому вони мудрі?

„Тварини, — думає він. — Треба забрати тварин із лук під лісом“. Вівці та кози ще дають собі раду, але для корів там замало води. Ставочок зменшився майже вполовину й починає підозріло смердіти. Ще трохи й тварини почнуть хворіти.

І треба поглибити криницю. Уже двічі в цьому році на дні відкривався намул.

— Ні. Але їхні вміння… незвичайні. Вони не користуються звичайною Силою, бо навколо них немає й сліду її. А втім вони вміють робити речі, які дивують.

Голос все ще тихий. Він відчуває в ньому… напругу.

Завтра треба буде зібрати людей та оглянути дамбу на Абейні. Річку уярмили кілька років тому, створивши озерце, яке давало на їхні столи свіжу рибу, але низький рівень води відкрив кілька тріщин у верхній частині дамби. Коли прийдуть осінні грози — краще зробити так, щоби все це не розпалося.

І діти… хтось знову бачив, як ця банда плюскалася в затоці. Треба їм надавати запотиличників. Береги там зробилися багнисті й небезпечні. Хтось може потонути. А здавалося, що його трійця в міру розсудлива.

— Це справа Володаря та його слуг, — відповідає він нарешті. — Я йому довіряю.

Прокляття, байдужішим тоном не можна було цього сказати. Ніби кожне слово на місці, і послідовність така як треба, але насправді він наблизився до межі блюзнірства. — І Він про це знає. Тому, аби виправдати твою довіру, він вирішив знову зійти до свого народу.

Світ тріскається й розпадається зі звуком мільйона скляних крихт, які падають на кам’яну підлогу. Прихід. Безумство Обіймів. Воля, яка нагинає, ламає й давить, перетворюючи кожного чоловіка, жінку й дитину на інструмент.

Він розвертається й дивиться на чоловіка, який сидить поряд. Малюнки, що вкривають його тіло, мали бути лише оздобами. Мали лише нагадувати. Створювати можливість. Начиння повинні залишатися порожніми, а боги повинні мандрувати своїми царствами, задовольняючись молитвами та жертвами від смертних. Тепер спека, виноградники, тварини й дамба не мають ані найменшого значення. Коли бог накаже, всі кинуть долини й підуть, куди їх пожене його примха.