Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

— Коли? — запитує він нарешті.

— Ох, — посмішка старшого брата була мов кам’яна стріла, увіткнута в око. — Він уже тут.

І в глибині його очей він бачить Безсмертного.

* * *

Болить. Пече. Рве. Горить. Він уже знає всі відтінки страждання, які можна завдати тілу. Деякі барвники — отруйні. Мають вбити нерви, позбавити шкіру чутливості, перетворити її на мертвий, непроникний для болю панцир. Дехто з тих, кого піддали Означенню, не переживає татуювання, інші впадають у божевілля, треті втрачають кінцівки, коли починається зараження.

Він терпить оздоблення тіла так само добре, як і брат. Навіть не кричить часто.

Через біль він не зумів би заснути без відварів із трав, які притуплюють відчуття й гасять розум.

Він потребує їх.

Коли він востаннє бачив Онуве’е, та йшла у першій шерензі лучників. Зрізала волосся, а шрами від опіків, під якими зникло її ластовиння, вже не здавалися такими страшними.

Вона не захотіла допомоги цілителів, які могли б прибрати ті шрами.

Не хотіла Дотику Володаря, хоча його брат склав ту пропозицію від щирого серця.

У кожній битві вона вставала у першій шерензі, а біля її пояса колисався шматочок звугленого дерева.

Те, що залишилося від її хати.

Його обрав Володар. Потребував начинь, бо полум’я війни розпалювалося, пожираючи все та всіх.

Брат дуже добре переніс вплітання у Вузол, тож і він повинен був дати собі раду.

Він дякував Йому за це, особливо за відвари із зіль, які притупляли відчуття.

Він не мав досить сил, аби зійти на саме дно долини та обшукати згарище.

* * *

Він лежить і не може дихати, наче йому на груди сів гігант. Нарешті закашлюється і раптом чує їх. Інші Безсмертні. Наближаються поволі, по одному.

„Ти надто сильно загубився на цій війні, Войовнику“.

„Для тебе вже немає іншого шляху“.

„Деякі можуть залишитися, але не ти“.

„Ми їх не втримаємо. Не без бар’єра“.

„Усунемо тебе поза нього“.

„Світ заслужив на шанс“.

* * *

Він просинається, коли відчуває її присутність. Це лише далеке відлуння, але він розпізнав би її всюди.

„Кораблі Мандрівників покидають східне узбережжя. Ми захопили два. Палають“.

Разом зі словами надходять картини. Високий, в сто стоп, борт. Щогли, як ліс, каштель, мов замок, що присів на горі. Все в багрянці, пронизаному золотом. І майже немає диму, що говорить про те, що було зламано захисні бар’єри гігантського корабля, а пожежа своїм джерелом має Силу.

„Куди вони попливли?“

„Невідомо. Відійшли поза світ“.

Вона усміхається. Мандрівники ще не становили надто великої загрози, рідко заходили вглиб суші, але вже кільканадцять років панували на всіх морських шляхах сходу. Тепер, нарешті, можна буде перекидати війська кораблями вздовж узбережжя. Можна буде вдарити по Країні Імли з моря, повернути втрачені землі. Але тепер… на нього чекали перемовини. Запрошення було дивним і таємничим. За мить він вирішив поки не говорити про це.

„Я радий. Щось іще?“, — запитує він, бо чує, що йдеться не лише про Мандрівників.

„Так. Я вагітна“.

* * *

Убийте їх.

Він вже не говорить задовго. Не хоче, не мусить говорити. Вказує ціль і концентрується на Волі, а його загони йдуть туди, куди він хоче, і вбивають. Падають міста, які не бажають йому поклонитися, зникають поселення чужинців, навіть тих, які ніколи не билися проти нього. Він рівняє із землею села, окремі хати й землянки.

Все.

Його гнів і біль, наче жар, що тліє під шаром попелу. Цей жар уже передався Спису Гніву та Поцілунку Спокою, які підтримують його в цьому поході. У цьому світі не повинно залишитися нічого, крім згарищ.

А здавалося, що їх вже ніщо не поєднає…

Лааль, Ґаллеі, Кан’на й кілька інших безперервно відсилають до нього посланців. Він вбиває їх без хвилі вагання. Він уже достатньо бачив на тому клятому полі бою… Тож простежить, аби тепер увесь світ став таким місцем.

Нехай його наповнить кров і круки, що влаштовують учту на трупах.

Увесь час він має нав’язувати своїм людям Волю.

Інакше жоден наказ не був би виконаний як належить…

* * *

Щось схопило його за волосся, шарпнуло вгору, витягло на поверхню. Перш ніж він встиг крикнути, його силою втягнуло до човна. Потім він отримав потужний удар у сонячне сплетіння, захлинувся повітрям, захарчав і зблював на дошки.

— Якщо хочеш померти, хлопче, — почулося з відстані багатьох миль, — зроби мені ласку, не брудни річку. Крім того, ти міг випадково знищити місто, а я, незважаючи ні на що, його люблю.

Воно майже таке саме цікаве, як попереднє.

Злодій впізнав голос, хоча пригадування імені потребувало зусилля. Явиндер. Сьогодні він із ним бився. Сьогодні або сто років тому. Яке це мало значення? Було схоже на те, що йому не пощастило, тож поки не помиратиме.

— Смерть. Цікава штука. Якби ж ти знав, що це насправді значить, то не поспішав би до неї. Дихай. Поволі, бо знову обблюєш мого човна. І не розраховуй на милосердя. Потім вичистиш його. Ретельно.

Плюхнули весла, вони рушили. У бік молу. Альтсін лежав на оббльованих дошках і не міг ворухнутися. Цієї миті йому було байдуже.

Дівчина озвалася першою.

— Хто ти? Так легко мене відштовхнув… Ах, це ти… Ми вже одного разу зустрічалися, пам’ятаєш?

Вона говорила спокійно і з усмішкою, що таїлася в її голосі.

Мала акцент когось із міста, когось із набережних дільниць, дочки капітана корабля або купця середньої заможності. Якби заговорила з ним на вулиці, то він би щось буркнув у відповідь і пішов би собі далі, настільки звичним був цей акцент. Міський.

— Я ніколи тебе не зустрічав, — Явиндер зупинив човен у кількох ярдах біля молу.

— Справді?

— Так. Але я вже знаю, чого ти хочеш у моєму місті. Їдь звідси.

До світанку.

— Чому б це? — у питанні крилося кокетливе тріпотіння вій. — Адже я допомогла тобі прибратися. Знаєш, що може статися? За кілька років він вкраде в тебе і місто, і людей. Дай мені його. Закінчимо це тут і зараз.

— Ні.

— А може, я повинна взяти його сама?..

Злодій застогнав, наче хтось вилив на нього глечик киплячої олії поміж лопатки. Сила? У порівнянні з чарами міських магів і жерців, це було наче шторм проти пускання вітрів. Він зціпив зуби.

Зникло. Потроху, наче хвиля, що відступає під час відпливу. Форкання ясновидця забриніло, наче форкання веселої видри.

— Ти насправді хочеш встати проти мене?