Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

же згадав, що його відібрали. Отже, до всього цього, він ще й позбавлений можливості дізнаватися про час. У нього не було ні записної книжки, ні пера, ні олівця, щоб хоч чимось відволіктися. До того ж він із самісінького ранку нічого не їв. Проте це не важливо. Важливим є те, що він відрізаний від усього світу, замкнений тут у повній самоті, не знає навіть, котра зараз година, і не може нічого зробити — ні зайнятися справами, ні поклопотатися про забезпечення свого майбутнього. Щоправда, Стеджер, імовірно, скоро прийде провідати його. Це як-не-як втішає. Однак усе ж, якщо згадати, ким він був раніше, які перспективи відкривалися перед ним до пожежі... і що сталося з ним тепер! Він почав розглядати свої черевики, свій одяг. Боже!.. Потім встав і почав ходити камерою, але кожен його крок, кожен порух шумом відлунювали у вухах. Тоді він підійшов до дверей і став дивитися крізь товсті прути, але нічого не побачив, крім кінчика дверей двох інших камер, які нічим не відрізнялися від його власної. Сівши, нарешті, на єдиний стілець, він занурився в роздуми. Але, відчувши втому, все ж спробував лягти на брудне тюремне ліжко й розлігся на ньому. Виявляється, ліжко не таке вже й незручне. І все ж трохи згодом він схопився, сів на стілець, потім знову почав міряти кроками камеру, знову сів. У такій тісняві не розгуляєшся, подумав він. Ні, це нестерпно! Ніби тебе заживо поховали! І подумати тільки — тепер йому доведеться проводити тут весь час — день за днем, день за днем, поки... Поки що? Поки губернатор не помилує його, або він не відбуде свого покарання, або не вичерпаються останні крихти його коштів... або...

Він думав, час минав і минав. Було вже близько п’ятої, коли, нарешті, з’явився Стеджер, і то ненадовго. У нього було багато справ у зв’язку з викликом Ковпервуда в найближчі четвер, п’ятницю і понеділок до суду через ряд позовів, які пред’явили його колишні клієнти. Однак після відходу адвоката, коли настала ніч, і Ковпервуд підрізав обгорілий гніт у своїй крихітній гасовій лампі й напився міцного чаю з убогим хлібом, випеченим із борошна навпіл із висівками, який йому просунув крізь віконце в дверях «староста» під оком наглядача, у нього стало зовсім кепсько на душі. Незабаром після цього інший «староста», не кажучи ні слова, різко зачинив вхідні двері. О дев’ятій годині (Ковпервуд це запам’ятав) десь задзвонить великий дзвін, і тоді він повинен негайно погасити свій каганець, роздягтися й лягти. За порушення правил, звісно, карали: урізання пайки, гамівна сорочка, можливо, й батоги — звідки знати, що саме... Він був пригнічений, лютий, стомлений. Позаду залишилася така довга і така безуспішна боротьба! Помивши у раковині грубу фаянсову чашку та бляшану миску, Ковпервуд скинув із себе черевики, усе своє убоге вбрання, навіть шорсткі кальсони, і втомлено розлігся на ліжку. У камері було зовсім не тепло, і він намагався зігрітися, загорнувшись у ковдру, але марно. Холод був у нього в душі.

«Ні, так не годиться! — сказав він собі. — Не годиться! Я так довго не витримаю».

Та усе-таки він повернувся обличчям до стіни і, покрутившись ще декілька годин, заснув.

54

Тим, кому благовоління фортуни, благородне походження або мудрість рідних і друзів допомагають уникнути прокляття, яке оминає людей обраних і забезпечених, прокляття, яке виражається у словах «спаплюжити життя», — тим ледве буде зрозумілим душевний стан Ковпервуда у ці перші дні, коли він сидів у своїй камері та похмуро думав, що ось, попри всю його спритність, він не має уявлення про те, що з ним буде далі. Найсильніші душі часом впадають у тугу. Бувають хвилини, коли й людям значного розуму (їм, напевно, частіше за все) життя змальовується в похмурих барвах. Як багато страшного в хитросплетіннях життя! І лише сміливці, які мають неабияку відвагу і віру в свої сили (засновані, звичайно, на справжньому володінні цими силами), здатні хоробро дивитися життю в обличчя. Ков­первуд аж ніяк не був наділений незвичайним інтелектом. У нього був досить витончений розум, із яким, як це часто буває у людей практичного штибу, поєднувалося невгамовне прагнення до особистого успіху. Цей розум, схожий на потужний прожектор, кидав свої сліпучі промені в темні закутки життя, але йому бракувало об’єктивності, щоб дослідити справжні глибини мороку. Ковпервуд якоюсь мірою уявляв собі проблеми, над якими розмірковували великі астрономи, соціологи, філософи, хіміки, фізики та фізіологи; але все це, по суті, не дуже його цікавило. Життя сповнене безлічі своєрідних таємниць. І напевно, необхідно, щоб хто-небудь їх розгадав. Проте, так чи інакше, його тягнуло до іншого. Його покликання — «робити гроші», організовувати підприємства, що приносять великі прибутки, або хоча б зберегти те, що одного разу було досягнуто.

Однак і це, після тверезих міркувань, вже почало здаватися йому майже неможливим. Його справа занадто занепала, підірвана нещасливим збігом обставин. Він міг би, як пояснив йому Стеджер, роками тягнути позовні тяжби, що виникли у зв’язку з його банкрутством, вимотуючи душу з кредиторів, але тим часом його майно все одно б зменшувалося, відсотки за борговими зобов’язаннями росли, судові витрати нагромаджувалися. Крім того, він разом зі Стеджером з’ясував, що дехто з кредиторів перепродав свої папери Батлеру, дехто Молленгауеру (а вони вже не підуть на жодні поступки і вимагатимуть повного задоволення своїх претензій). Єдине, на що йому залишалося сподіватися, — це через деякий час заключити угоду з кимось із кредиторів і знову почати «робити справи» за допомогою Стівена Вінгейта. Той повинен був відвідати його найближчим часом, як тільки Стеджер зможе домовитися про це з начальником в’язниці Майклом Десмасом, який уже на другий день прийшов у камеру Ковпервуда поглянути на нового ув’язненого.

Десмас був огрядний чоловік, ірландець за походженням, людина, яка хоч щось тямила у політиці. Протягом свого перебування у Філадельфії він займав найрізноманітніші посади: у молодості працював полісменом, під час Громадянської війни капралом, а тепер — слухняним знаряддям Молленгауера. Він був широкоплечий, на диво мускулястий і, попри свої п’ятдесят сім років, міг би чудово постояти за себе у рукопашній сутичці. Руки у нього були великі та жилаві, обличчя швидше квадратне, ніж кругле чи продовгувате, лоб високий. Його голову покривала густа щетина сивого волосся, над верхньою губою стриміли коротко підстрижені