Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

наставника та проповідника. — Ми не завжди знаємо, що вийде з наших хитромудрих планів, правильно я кажу? Ось ви тепер потрапили сюди, і вам, напевно, прикро, що сталося не так, як ви розраховували. Проте якби все повторити спочатку, я гадаю, ви не стали б робити того, що зробили, чи не так?

— Авжеж, містере Чепін, точно, напевно, не став би так чинити, — досить щиро відповів Ковпервуд. — Хоча повинен сказати, що я все робив, як належить. Я вважаю, що із юридичного погляду зі мною вчинили незаконно.

— Та-ак, воно завжди отак буває, — замислено чухаючи свою сиву голову й добродушно посміхаючись, продовжував Чепін. — Я часто кажу молодим хлопцям, які потрапляють сюди, що ми знаємо набагато менше, ніж нам здається. Ми забуваємо, що на світі є люди не дурніші за нас, і завжди знайдеться той, хто за нами простежить. І суд, і слідчі, і тюремники весь час напоготові. Не встигнеш озирнутися — і тебе вже схопили. Цього не уникнути тому, хто погано поводиться.

— Так, ви маєте рацію, містере Чепін, — погодився Ков­первуд.

— Ну, а тепер, — зауважив старий після того, як він сер­йозно виголосив ще декілька повчальних, але загалом цілком доброзичливих сентенцій, — ось ваше ліжко і стілець, а там ось умивальник і туалет. Дивіться, тримайте все в чистоті й порядку! (Можна було подумати, що він довіряє Ков­первуду бозна-яке цінне майно.) Ви самі повинні вранці застеляти своє ліжко, підмітати підлогу, промивати парашу й утримувати камеру охайною. Ніхто інший за вас цього робити не буде. Починайте працювати з самого ранку, як тільки встанете, а потім, десь пів на сьому, вам принесуть сніданок. Підйом у нас о пів на шосту.

— Слухаю, містере Чепін, — чемно відповів Ков­первуд. — Можете бути певні, що я виконуватиму ваші вказівки.

— Ось, власне, і все, — сказав Чепін. — Раз на тиждень ви повинні митися з ніг до голови — для цього я вам дам чистий рушник. Щоп’ятниці потрібно мити підлогу в камері. — Ковпервуд, почувши ці слова, здригнувся. — Якщо захочете, можна отримати гарячу воду. Я повідомлю кому слід. Що стосується рідних і друзів... — він устав із ліжка і стрепенувся, як величезний кудлатий пес. — Ви одружені, здається?

— Так, — підтвердив Ковпервуд.

— Ну, от, за правилами, ваша дружина і друзі можуть відвідувати вас раз на три місяці. А ваш адвокат... У вас є адвокат?

— Так, сер, — відповів Ковпервуд, якого почала розважати ця розмова.

— Так от, ваш адвокат, якщо йому потрібно, може приходити щотижня або щодня. Щодо адвокатів заборони немає. Писати листи дозволяється лише один раз на три місяці, а якщо захочете чогось купити із тюремної крамниці — тютюну, скажімо, або чого іншого, — то напишіть на папірці, і якщо в начальника в’язниці є ваші гроші, я вам принесу.

Старий не взяв би хабара. Він дотримувався давніх традицій, але з часом подарунки або лестощі, безсумнівно, зроб­лять його поступливішим. Ковпервуд усвідомив це досить швидко.

— Добре, містере Чепін, я все зрозумів, — сказав він, зіскочивши зі стільця, як тільки підвівся старий.

— Коли пробудете тут два тижні, — замислено додав Чепін (він забув згадати про це раніше), — начальник в’язниці помістить вас у камеру десь унизу. На той час вам потрібно вирішити, якою роботою ви хочете зайнятися. Якщо матимете зразкову поведінку, то не виключено, що вам дадуть камеру з двориком.

Він вийшов, і двері зловісно замкнулися за ним. Ков­первуд залишився сам-один, досить засмучений останніми словами Чепіна. Лише два тижні, а потім його переведуть від цього славного старого до іншого, невідомого наглядача, із яким, можливо, не так легко буде порозумітися.

— Якщо я вам буду потрібен — захворієте або ще щось станеться, — у нас тут є особливий сигнал. — Чепін знову відчинив двері. — Повісьте рушник на прути дверних ґрат — ось і все. Я побачу, коли буду проходити, і зайду дізнатися, що вам треба.

Ковпервуд, який дуже занепав духом, на мить пожвавився.

— Слухаю, сер, — сказав він. — Дякую вам, містере Чепін!

Старий пішов, і Ковпервуд чув, як на цементній підлозі поступово стихали його кроки. Він стояв, напружуючи слух, і до нього долітав чийсь кашель, глухе човгання ніг, гудіння якоїсь машини, металевий скрегіт ключа, що вставляли в замок. Усі ці звуки долинали ледь чутно, ніби здалеку. Ковпервуд підійшов до свого ложа — воно не відрізнялося чистотою, постільної білизни на ньому не було зовсім. Він помацав рукою вузький і жорсткий матрац. Так ось на чому відтепер він спатиме — людина, яка так любить комфорт і розкіш, так уміє цінувати це! Що ж було б, якби Ейлін або хтось із його багатих друзів побачили його зараз? Лише від думки про блощиць, які, імовірно, були тут, у цьому ліжку, йому стало млосно. Що тоді робити? Єдиний стілець був дуже незручним. Світло, яке пробивалося крізь отвір під стелею, ледве освітлювало камеру. Ковпервуд намагався переконати себе, що потроху звикне до цієї обстановки, але він кинув погляд на парашу в кутку і знову відчув огиду. До того ж тут ще почнуть шастати щури — на це дуже схоже. Ні картин, ні книг, нічого, що радувало б око, навіть розім’ятися й то ніде. А кругом — ні душі, лише чотири голі стіни й мовчання, у яке він порине на всю ніч, коли закриють наглухо зовнішні двері. Яка страшна доля!

Ковпервуд сів і почав обмірковувати своє становище. Отже, він усе ж таки ув’язнений у східній в’язниці, де, за розрахунками його ворогів (у тому числі й Батлера), йому доведеться провести чотири довгих роки, навіть більше. Стінер (раптом промайнуло у нього в голові) зараз, мабуть, проходить усі процедури, які щойно і він пройшов. Бідолаха Стінер! Якби він тоді дурня не клеїв… Що ж, тепер нехай розплачується за свою дурість. Різниця між ним і Стінером у тому, що Стінера намагатимуться витягнути звідси. Можливо, вже зараз його доля так чи інакше влаштована. Але про це йому, Ковпервуду, нічого не відомо. Він потер рукою підборіддя й задумався: про свою контору, про будинок, про друзів і рідних, про Ейлін. Потім потягнувся за годинником, але тут