Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

відчув себе нещасним, приголомшеним, майже розчавленим. Ця біла в синю смужку ганчірка ледь не позбавила його самовладання. Невже, подумав він, не можна було позбавити його приниження?

— Ходімо! — сказав йому супровідник, і Ковпервуда повели, куди — цього він уже не бачив.

— Трохи потягни за нижній край і дивись під ноги, — порадив К’юбі.

Ковпервуд так і зробив, тепер він уже невиразно бачив ноги та шматок підлоги, на яку ступав. І так його, немов сліпого, вели спочатку коротким переходом, потім довгим коридором, тоді через кімнату, де сиділи чергові наглядачі і, нарешті, угору вузенькими залізними сходами, до наглядача другого поверху. Тут він почув голос К’юбі:

— Містере Чепін, я привів вам від містера Кендала нового арештанта.

— Зараз іду, — долинув звідкись несподівано приємний голос.

Чиясь велика, важка рука підхопила Ковпервуда за лікоть, і його повели далі.

— Тепер уже недалеко, — промовив той самий голос. — А там я зніму з вас мішок.

І Ковпервуд чомусь (можливо, тому, що в цих словах йому почулася нотка співчуття) відчув, як судома звела йому горло.

Залишалося зробити лише декілька кроків.

Вони підійшли до дверей, і провідник Ковпервуда відчинив її величезним залізним ключем. Потім та сама велика рука тихенько підштовхнула його. У цю мить із нього зняли мішок, і він побачив, що знаходиться в тісній вибіленій камері — досить похмурій, без вікон, але із вузьким заскленим отвором під стелею. Посередині однієї з бічних стін на гачку висіла бляшана лампочка (напевно, слугувала вечірнім освітленням). В одному кутку стояло залізне ліжко з солом’яним матрацом і двома синіми ковдрами, які, схоже, ніколи не пралися. В іншому була прироблена невелика раковина з мідним краном. На стіні навпроти ліжка висіла маленька поличка. Біля ніг стояв грубий дерев’яний стілець із потворною круглою спинкою; у кутку біля раковини стирчав брудний віник. Там красувалася і чавунна параша, вміст виливали у стічний жолоб біля стіни і, напевно, мили вручну, із відра. У камері точно були щурі й інші паразити, оскільки там стояв гидотний запах. Підлога була кам’яною. Погляд Ковпервуда, охопивши все це, зупинився на важких дверях, хрест-навхрест оббитих товстими залізними прутами з масивним блискучим замком. Він побачив також, що за цими залізними дверима були другі, дерев’яні, які наглухо ізолювали його від зовнішнього світу. Про ясне живлюще сонячне світло тут годі було й мріяти. Чистота повністю залежала від бажання та вміння арештанта користуватися водою, милом і віником.

Оглянувши камеру, Ковпервуд перевів погляд на наглядача, містера Чепіна; це був кремезний, огрядний, повільний чоловік, увесь наче покритий товстим шаром пилу, але незлостивий. Мундир тюремного відомства мішкувато сидів на його незугарній фігурі. Містер Чепін стояв із таким виглядом, ніби йому не терпілося скоріше сісти. Його важке тіло аж ніяк не видавалося сильним, добродушна фізіономія суцільно поросла сивуватою щетиною. Погано підстрижене волосся смішними пасмами вибивалося з-під величезного кашкета. Однак Чепін справив на Ковпервуда непогане враження. Більше того, відразу подумалося, що цей чоловік, мабуть, поставиться до нього уважніше, ніж досі ставилися інші. Це його підбадьорило. Він не знав, що перед ним — лише наглядач-«пропускник», під наглядом якого він повинен пробути всього два тижні, до повного ознайомлення з правилами тюремного розпорядку, і що сам він усього лише один із двадцяти шести ув’язнених, яких доручили містеру Чепіну.

Щоб спростити знайомство, цей поважний чоловік піді­йшов до ліжка і сів на нього. Ковпервуду він вказав на дерев’яний стілець, і той, підсунувши його до себе, сів на нього.

— Ну, от ви й тут! — благодушним тоном вимовив містер Чепін; він був чоловіком немудрим, доброзичливим, досвідченим у поводженні з ув’язненими й незмінно поблажливим до них. Роки, вроджена доброта й релігійні переконання (він був квакером) робили його милосердним, але в той же час багаторічні спостереження, як згодом дізнався Ковпервуд, привели його до висновку, що більшість в’язнів за натурою — кепські люди. Як і Кендал, він усіх їх вважав безпорадними, ні на що не придатними, схильними до різних пороків і, загалом, не помилявся. Однак при цьому він зберігав старечу добродушність і батьківську м’якість у поводженні, бо, подібно до багатьох слабких і недалеких людей, понад усе ставив людську справедливість і доброчесність.

— Так, от я й тут, містере Чепін, — просто відповів Ков­первуд. Він запам’ятав прізвище наглядача, яке почув від «старости», і старий був цим дуже задоволений.

Старий Чепін відчував себе трохи здивованим. Перед ним сидів відомий Френк А. Ковпервуд, про якого він неодноразово читав у газетах — великий банкір, який пограбував міську скарбницю. І йому, і його співучаснику Стінеру (це Чепін теж вичитав із газет) потрібно було відбути тут неабиякий строк. П’ятсот тисяч доларів у ті дні були величезною сумою, набагато більшою, ніж п’ять мільйонів сорок років по тому. Чепіна вражала навіть сама думка про розтрату такої неймовірної суми (не кажучи вже про махінації, які, судячи з газет, зробив із цими грошима Ков­первуд). Старий давно мав низку запитань, які він пропонував кожному новому ув’язненому: чи шкодує той, що вчинив злочин, чи він має намір виправитися, якщо обставини сприятимуть тому, чи живі його батьки тощо. І по тому, як вони відповідали — байдуже, із каяттям або з викликом, він вирішував, чи заслужено вони несуть покарання. Він чудово розумів, що з Ковпервудом не можна говорити, як із якимось зломщиком, грабіжником, кишеньковим злодієм або як із простим злодюжкою й шахраєм. Проте інакше розмовляти цей чоловік не вмів.

— Так-так, — продовжував він. — Ви, мабуть, ніколи й не сподівалися потрапити в таке місце, містере Ковпервуд?

— Не думав, — підтвердив той. — Декілька місяців тому я не повірив би цьому, містере Чепін! На мою думку, зі мною вчинили несправедливо, але тепер, звісно, пізно про це говорити.

Ковпервуд бачив, що старому Чепіну хочеться прочитати маленьку мораль, і він готовий був його вислухати. Незабаром він залишиться один, і йому ні з ким буде навіть перемовитися словом. Якщо можна встановити з цією людиною більш-менш дружнє спілкування — тим краще. На безриб’ї, як то кажуть, і рак риба, а потопаючий хапається й за соломинку.

— Так, звичайно, усі ми в житті робимо помилки, — з відчуттям власної переваги продовжував містер Чепін, переконаний у своїх здібностях