Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

К’юбі ніколи не чув про злочин Ковпервуда. А якби й чув, не міг би зрозуміти всіх тонкощів його справи. Ков­первуд не відчував ані найменшого бажання продовжувати розмову і не знав, що говорити. Йому хотілося, щоб цей суб’єкт швидше пішов звідси. Однак той продовжував стояти. Краще вже скоріше опинитися в камері наодинці з собою!

— Так, це прикро! — поспівчував він, і «староста» одразу зрозумів, що перед ним не свій брат-арештант, інакше той не сказав би нічого подібного.

К’юбі відкрутив крани. Ковпервуд тим часом роздягнувся і тепер стояв голий, не соромлячись присутності цього дикуна.

— Не забудь і головешку сполоснути! — сказав К’юбі і вийшов.

Поки ванна наповнювалася, Ковпервуд розмірковував над своєю долею. Дивовижно, як жорстоко доля обходилася з ним останнім часом. На відміну від більшості людей у його становищі, він не переймався докорами сумління та не вважав себе винним у ганебному вчинку. Йому просто не пощастило. Подумати тільки: він опинився тут, у цій величезній похмурій в’язниці, він арештант і повинен тепер стояти біля цієї огидної чавунної ванни, а за ним наглядає злочинець-придурок!

Він сів у ванну, нашвидку помився їдким жовтим милом і витерся грубим сірим рушником. Потім потягнувся за білизною, але вона зникла.

У цю мить увійшов К’юбі.

— Ходи-но сюди! — безцеремонно покликав він.

Ковпервуд голяка пішов за ним. Його провели через канцелярію до кімнати, де були ваги, вимірювальні пристрої, реєстраційні книги тощо. До нього знову підійшов К’юбі, який чекав біля дверей, а писар, побачивши його, машинальним рухом узяв чистий бланк. Кендал уважно оглянув поставну фігуру Ковпервуда, який починав уже трохи повніти, і подумки відзначив, що цей в’язень будовою тіла вигідно відрізняється від більшості арештантів.

— Ставай на ваги! — наказав К’юбі.

Ковпервуд підкорився. Наглядач поворушив гирями й ретельно перевірив цифри.

— Вага сто сімдесят п’ять! — оголосив він. — Тепер ось сюди!

Він показав на стіну, за якою вгору від підлоги тягнулася тонка вертикальна планка семи із половиною футів заввишки. По ній ковзала рейка, що опускалася на голову того, хто стояв біля стіни. Збоку на планці були відзначені дюйми та частки дюймів (половинки, чверті, восьмушки і так далі), праворуч знаходився пристрій, що вимірював довжину руки. Ковпервуд зрозумів, що від нього вимагається, і, ставши під рейку, так і завмер.

— Ноги разом, щільніше до стіни! — наказував К’юбі. — Ось так! П’ять футів дев’ять дюймів і десять шістнадцятих! — вигукнув він, і писар записав ці дані в реєстраційний бланк.

Потім К’юбі дістав рулетку і заходився вимірювати плечі Ковпервуда, його ноги, груди, талію, стегна. Він голосно називав колір його очей, волосся, вусів і, заглянувши йому до рота, додав:

— Зуби всі цілі!

Після того як Ковпервуд ще раз повідомив свою адресу, вік, професію, і на питання, чи володіє він якимось ремеслом, дав заперечну відповідь, йому дозволили повернутися до ванної кімнати й одягнути приготовлений для нього тюремний одяг: грубу шорстку білизну, білу бавовняну верхню сорочку з відкритим коміром, товсті блакитно-сірі бавовняні шкарпетки, яких він ніколи в житті не носив, і незвичайно жорсткі та важкі, немов зроблені з дерева чи заліза, черевики зі слизькими підошвами. Потім він одягнув мішкуваті арештантські штани зі смугастої тканини й безформну куртку. Він розумів, що в цьому костюмі у нього безглуздий і жалюгідний вигляд. Коли він знову ввійшов до канцелярії наглядача, його охопило якесь дивне, болісне відчуття безнадійності, яке він ніколи ще не відчував і зараз усіляко намагався придушити в собі. Так ось як чинить суспільство зі злочинцем! Відштовхує його від себе, зриває з нього пристойний одяг, одягає ось це дрантя. Туга і злість охопили його; як він не примушував себе, йому не вдавалося вгамувати це відчуття. Він завжди мав за правило приховувати те, що відчуває, але зараз це було йому не під силу. У подібному одязі він відчував себе приниженим, безглуздим і знав, що таким же бачать його й інші. Величезним зусиллям волі він все ж змусив себе здаватися спокійним, покірним і уважним до всіх, хто тепер над ним керував. Зрештою, думав він, потрібно дивитися на це, як на гру, як на кепський сон, або уявити собі, що ти потрапив у болото, із якого, якщо пощастить, ще є надія благополучно вибратися. Він вірив у свою зірку. Довго так тривати не може. Це лише безглузда й незвична роль, у якій він виступає на давно вивчених ним підмостках життя.

Кендал тим часом і далі розглядав Ковпервуда.

— Ану, підшукай для нього шапчину! — наказав він своєму помічникові.

Той підійшов до шафи з пронумерованими полицями, дістав звідти потворну смугасту панаму із високою тулією та прямими крисами й запропонував Ковпервуду приміряти її. Капелюх майже підійшов, і Ковпервуд вирішив, що настав кінець його приниженням. Більше, здавалося, уже не було в що його наряджати. Однак він помилився.

— Тепер, К’юбі, відведи його до містера Чепіна, — наказав Кендал.

К’юбі знав свою справу. Він знов пішов у ванну кімнату і приніс звідти річ, про яку Ковпервуд знав лише з чуток — білий у синю смужку мішок, розміром приблизно в половину звичайної наволочки. Розгорнувши мішок, К’юбі струснув його і підійшов до Ковпервуда. Такий був звичай. Застосування мішка, яке встановилося із початком існування в’язниці, мало на меті позбавити арештанта орієнтації й тим самим запобігти можливості втечі. Із цієї миті Ковпервуд уже не мав права спілкуватися з будь-ким із ув’язнених, вступати з ними в бесіду, навіть бачити їх; розмовляти з тюремним керівництвом теж заборонялося, він зобов’язаний був відповідати лише на питання. Це було жорстоке правило, але воно суворо дотримувалося тут (хоча, як згодом дізнався Ковпервуд, і тут теж можна було домогтися послаблень).

— Доведеться тобі нап’яти цю штуку, — сказав К’юбі, розчепіривши мішок над головою Ковпервуда.

Ковпервуд зрозумів. Колись давно він чув про цей звичай. У першу мить він, правда, розгубився й подивився на мішок із непідробним подивом, але тут же з готовністю підняв руки, щоб натягнути його.

— Не треба, — сказав К’юбі. — Опусти руки! Я й сам впораюся.

Ковпервуд підкорився. Мішок, насунутий на голову, сягав йому грудей, так що він нічого не бачив. Він