Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

— Бажаю доброго здоров’я, містере Ковпервуд, — сказав він на прощання. — Мені шкода, але сподіваюся, що вам тут буде не так уже й погано.

Він хотів похвалитися перед наглядачем близьким зна­йомством із цим незвичайним ув’язненим, і Ковпервуд, який дотримувався своєї тактики лицемірства, щиро потиснув йому руку.

— Дуже вдячний, містере Сандерс, за вашу лю­б’язність, — сказав він і негайно повернувся до свого нового керівництва, оскільки хотів справити якомога вигідніше враження.

Він знав, що потрапляє тепер до рук дрібних чиновників, від яких цілком залежить те, чи нададуть йому будь-які пільги, чи ні. Йому хотілося відразу показати цьому наглядачеві, що він готовий беззаперечно підкорятися всім правилам, що він поважає керівництво, але й себе принижувати не дасть. Морально він був пригнічений, але не втрачав самовладання навіть тут, у лещатах, куди загнало його правосуддя, у виправній в’язниці штату, якої він усіляко намагався уникнути.

Наглядач Роджерс Кендал був людиною досить здібною (принаймні порівняно з іншими представниками тюремної адміністрації): винахідливий, не дуже освічений, не дуже розумний, не надто старанний, але досить енергійний, щоб триматися на своїй посаді. Він непогано розбирався в людській природі, оскільки приблизно двадцять шість років доглядав за арештантами. Ставився він до них холодно, недовірливо, цинічно.

Ні з ким цей чоловік не допускав жодної фамільярності та вимагав точного дотримання всіх правил внутрішнього розпорядку.

Ковпервуд стояв перед ним у красивому синьо-сірому костюмі, сірому пальті й чорному капелюсі за останньою модою, у нових черевиках із найтоншої шкіри, у краватці зі щільного шовку спокійних та вишуканих тонів. Його волосся та вуса свідчили про старання досвідченого перукаря, доглянуті нігті блищали.

Із першого ж погляду на нього наглядач зрозумів, що перед ним — неабияке цабе із тих, кого перипетії долі рідко закидають у його тенета.

Ковпервуд стояв посеред кімнати, здавалося, ні на кого й ні на що не дивився, але все помічав.

— Ув’язнений номер три тисячі шістсот тридцять три, — сказав Кендал писареві, коли передав йому аркуш жовтого паперу, на якому зазначалося ім’я та прізвище Ковпервуда, а також порядковий номер, що відраховувався із дня заснування в’язниці.

Писар, який сам був арештантом, записав ці дані в книгу, аркуш відклав убік, щоб передати його «старості», який мав відвести Ковпервуда у так званий «пропускник».

— Вам потрібно роздягнутися і прийняти ванну, — звернувся Кендал до Ковпервуда, з цікавістю розглядаючи його. — Щоправда, вам навряд чи потрібна ванна, але таке вже у нас правило.

— Дякую, — відповів Ковпервуд, задоволений, що навіть тут він, напевно, справляє належне враження. — Я готовий підкорятися всім правилам.

Він збирався вже зняти пальто, але Кендал порухом руки зупинив його та зателефонував. Із сусідньої кімнати ввійшов чи то наглядач, чи то арештант, вочевидь, «староста». Це був маленький чорнявий кривобокий чоловічок. Одна нога в нього була коротшою за іншу, а отже, і одне плече нижче. Незважаючи на запалі груди, косоокість і нерівну ходу, він рухався досить швидко. Він був одягнений у мішкуваті смугасті штани й таку саму смугасту, як заведено у в’язниці, куртку, із-під якої виглядала сорочка з відкритим коміром. На голові в нього була невелика смугаста панама із відстовбурченими крисами, що здавалася Ковпервуду особливо огидною. Френк не міг позбутися неприємного враження, яке справив на нього цей косоокий. У «старости» була безглузда й улеслива манера щохвилини віддавати честь, прикладаючи руку до панами. Це був квартирний злодій, і йому «впаяли» десять років. Але завдяки старанній поведінці він удостоївся працювати в канцелярії без принизливого каптура, який одягали на голову. За це він був дуже вдячний керівництву. Зараз він дивився на Кендала очима боязкої собаки, а на Ковпервуда поглядав лукаво, ніби демонструючи, що чудово розуміє його становище й не відчуває до нього довіри.

В очах звичайного арештанта всі бідолаги по нещастю однакові; більше того, він втішався думкою, що всі вони не кращі за нього. Нехай доля жорстоко розправилася з ним, але він у думках не менш жорстоко розправлявся з іншими ув’язненими. Найменший натяк (навмисний або випадковий), що я, мовляв, праведніший за тебе, у стінах в’язниці вважається найтяжчим, непрощенним гріхом. Цей «староста» нездатен був зрозуміти Ковпервуда, як муха — зрозуміти рух маховика. Але дрібний пішак був упевнений, що розкусив новачка. Шахрай і є шахрай, а тому Ковпервуд для нього нічим не відрізнявся від останнього кишенькового злодюжки. Він відчув бажання принизити його, постригти під один гребінець.

— Вам доведеться вийняти з кишень усе, що маєте, — звернувся Кендал до Ковпервуда. Зазвичай він просто наказував: «Обшукати в’язня!»

Ковпервуд підійшов до нього і вийняв гаманець із двадцятьма п’ятьма доларами, затим складаний ніж, олівець, маленьку записну книжку та крихітне слоненя зі слонової кістки, яке подарувала йому Ейлін «на щастя» — річ, яку він дуже цінував, оскільки це був її подарунок. Кендал із цікавістю подивився на слоненя.

— Можете відвести, — кивнув він «старості».

У Ковпервуда попереду була ще процедура перевдягання та миття.

— За мною, — сказав той і, пройшовши вперед, відвів Ковпервуда до сусідньої кімнати, де за ширмами стояли три старі чавунні ванни, а на грубих дерев’яних полицях лежало просте мило, грубий запраний рушник та інші засоби. Поруч із полицями були гачки для одягу.

— Залазь сюди, — наказав «староста» Томас К’юбі, показуючи на одну із ванн.

Ковпервуд зрозумів, що це був початок дріб’язкового та невідступного нагляду, але вважав за краще зберігати свою звичайну добродушність.

— Зараз, одну хвилинку, — сказав він.

«Староста» дещо зм’як.

— Скільки тобі впаяли? — поцікавився він.

Ковпервуд здивовано поглянув на нього. Він не зрозумів питання. «Староста», усвідомивши, що новачок не знає тюремного жаргону, повторив:

— Скільки ж тобі впаяли? Ну, на скільки років засадили?

— А! Розумію, — відповів Ковпервуд. — На чотири роки і три місяці.

Він вирішив не дратувати цю людину. Так буде краще.

— За що? — поцікавився К’юбі.

Ковпервуд на мить розгубився.

— За крадіжку, — відповів він.

— Ну, ти легко відбувся! — зауважив К’юбі. — Мене запроторили на цілий десяток. Суддя попався — надовбень.