Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

Суддя поклав папери на стіл і замислено потер рукою підборіддя; Ковпервуда і Стінера поспіхом вивели. Батлер, цілком задоволений результатом розгляду, одним із перших залишив залу суду. Переконавшись, що все скінчено, та їй тут більше нічого робити, Ейлін також поспіхом пробралася до дверей. А через кілька хвилин після неї пішов батько та брати Ковпервуди. Вони хотіли дочекатися його на вулиці і провести до в’язниці. Решта членів родини з хвилюванням чекали звісток вдома, тому Джозефа негайно відправили до них.

Тим часом небо затягло хмарами, день став похмурий, і здавалося, ось-ось піде сніг. Едді Сандерс, який отримав на руки всі відповідні папери, заявив, що немає потреби повертатися в окружну в’язницю. Тому всі п’ятеро — Сандерс, Стеджер і Френк із батьком та братом сіли на конку, кінцева станція якої всього на декілька кварталів перебувала від в’язниці. За півгодини всі вони вже стояли біля її воріт.

53

Східна в’язниця штату Пенсильванія, у якій Ковпервуд мав відсидіти чотири роки і три місяці одиночного ув’язнення, знаходилася на розі вулиць Феєрмаунт і Двадцять першої, у величезній будівлі із сірого каменю. Похмура та велична, ця будівля дещо нагадувала палац Сфорца у Мілані, хоча, зрозуміло, що архітектурно дуже йому поступалася. Її сірі стіни оточували цілий квартал, і вона височіла, самотня й неприступна, як і годиться в’язниці. Стіна, що оточувала величезну, понад десять акрів, тюремну територію й додавала їй значної частки її похмурої величі, була тридцять п’ять футів заввишки і понад сім завширшки. Сама в’язниця, невидима з вулиці, складалася з семи корпусів, розташованих на зразок щупалець восьминога навколо центральної будівлі, і займала майже дві третини обгородженого стіною простору, так що місця для галявин і газонів залишалося обмаль. Ці корпуси, які щільно прилягали до зовнішніх стін, були сорок два фути завширшки та сто вісімдесят завдовжки; чотири з них були двоповерховими. Замість вікон були лише вузенькі отвори під самою стелею довжиною не більше трьох із половиною футів і вісім дюймів шириною. При деяких камерах, які розташовувалися на нижньому поверсі, були влаштовані крихітні дворики десять на шістнадцять футів, тобто за розміром не перевищували самих камер і також обгороджені високими цегляними стінами. Стіни камер, підлога і дах — усе було із каменю; камінням викладені й коридори, що мали лише десять футів у ширину, і одноповерхові галереї п’ятнадцять футів висотою. Комусь, хто з центрального приміщення, так званої ротонди, дивився на довгі корпуси, що розходилися, усе здавалося непропорційно вузьким і стиснутим. Залізні двері (перед ними були ще масивні дерев’яні, для того, щоб у разі потреби зовсім ізолювати ув’язнених) справляли важке, гнітюче враження. Світла у приміщеннях загалом було достатньо, оскільки стіни часто білили, а вузькі отвори на даху склили на зиму матовим склом. Але все було таким порожнім, так стомлювало очі, як це буває лише у місцях позбавлення волі з їхнім бідним і утилітарним обладнанням. У цих стінах, без сумніву, тривало життя (в’язниця налічувала в той час чотириста ув’язнених) і майже всі камери були зайняті. Однак ніхто з арештантів не бачив і не відчував цього життя. Тут люди жили і водночас не жили. Декого з ув’язнених після довгих років перебування у в’язниці призначали «старостами», але таких було небагато. У в’язниці були пекарня, механічна та столярна майстерні, комора, млин і городи, але для обслуговування всіх цих закладів було потрібно дуже мало людей.

В’язниця, побудована у 1822 році, поступово розросталася, корпус за корпусом, поки не досягла своїх нинішніх, досить значних розмірів. Її мешканці були різноманітні як за своїми розумовими здібностями, так і за скоєними злочинами: від дрібної крадіжки до вбивства. Правила тюремного розпорядку визначалися так званою «пенсильванською системою», яка, по суті, зводилася до одиночного ув’язнення, дотримання повної тиші й індивідуальної праці в ізольованих камерах.

Якщо не брати до уваги недавнього перебування в окружній в’язниці (яка, власне, навіть не була схожа на в’язницю), то Ковпервуд жодного разу в житті не бував у подібному закладі. Одного разу, коли він ще хлопчиком бродив околицями, йому довелося пройти повз «арештантський будинок» (так називали тоді міські в’язниці), невеликий сірий, із високими заґратованими вікнами. І в одному з похмурих віконних отворів на другому поверсі він побачив якогось пияка чи волоцюгу із пропитим безкровним обличчям, скуйовдженим волоссям і каламутним поглядом. Помітивши Френка, той крикнув йому (тоді була літня пора, і вікна були відчинені):

— Гей, синку, збігай-но й купи мені тютюну, добре?

Френк підняв очі, вражений і переляканий відразливою зовнішністю арештанта, і відповів, перш ніж устиг подумати:

— Ні… не можу.

— Ну, дивись, аби тебе самого коли-небудь не запроторили за ґрати, паскуднику! — розлючено крикнув волоцюга, напевно ще не зовсім протверезівши після вчорашньої пиятики.

Ковпервуд ніколи не згадував про цей випадок, аж тут він раптом пригадався. Ось і його зараз замкнуть у цій похмурій, сумній в’язниці; на вулиці мете заметіль, а його безжально викинуть із життя.

Нікому із близьких не дозволили супроводжувати його за зовнішню стіну, навіть Стеджеру, хоча він і отримав дозвіл відвідати Ковпервуда пізніше. Цього правила дотримувалися неухильно. Сандерса, який мав із собою супровідні папери й був знайомий зі сторожем, пропустили негайно. Решта повернулися назад, із сумом попрощавшись із Ков­первудом, який намагався поводитися так, немов усе це було лише незначним епізодом (але так він, власне, і сприймав те, що з ним сталося).

— Ну, що ж, до побачення, — сказав він, потискуючи всім руки. — Нічого зі мною не станеться, і я скоро вийду звідси. Ось побачите! Нехай Ліліан не дуже засмучується.

Він увійшов у тюремний двір, і ворота зі зловісним брязкотом зачинилися за ним. Сандерс крокував попереду під темним, похмурим склепінням високого підворіття до воріт, де вже сторож величезним ключем відімкнув ґратчасту хвіртку. Опинившись у внутрішньому дворі, Сандерс повернув ліворуч до маленької канцелярії; там за високою конторкою стояв тюремний чиновник у синьому форменому мундирі, худий, білявий, із вузькими сірими очима. Він був зобов’язаний реєструвати ув’язнених. Узявши папери у помічника шерифа, він діловито переглянув їх. Це був наказ про ув’язнення Ковпервуда. Чиновник, насамперед, видав Сандерсу довідку про те, що прийняв від нього арештанта, і помічник шерифа пішов, дуже задоволений чайовими,