Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

непрофесіоналові, і через збіг обставин такий поважний чоловік, як мій підзахисний, опинився на лаві підсудних. Елементарна справедливість вимагає, на мою думку, щоб це сказали тут привселюдно й чітко. Я звертаюся до вашої честі з клопотанням про поблажливість. І якщо совість не дозволяє вам взагалі припинити цю справу, то я прошу вас хоча б урахувати і звернути увагу на викладені мною факти при визначенні міри покарання.

Стеджер повернувся на своє місце, а суддя Пейдерсон кивнув на знак того, що вислухав сказане високоповажним захисником і має намір поставитися до його слів із розумінням, якого вони заслуговують, — але не більше. Потім він повернувся в бік Ковпервуда і з усією своєю суддівською величчю розпочав:

— Френку Алджерноне Ковпервуде, визнані вами присяжні засідателі вважають вас винним у розкраданні. Клопотання про перегляд справи, порушене від вашого імені адвокатом, було, після ретельного розгляду, відхилене, тому що більшість членів верховного суду беззаперечно погодилися із вердиктом присяжних, вважаючи, що він винесений належно — на підставі закону і показів свідків. Ваш злочин не можна не назвати тяжким, хоча б через те, що велика сума грошей, якою ви заволоділи, належить місту. Ваша провина посилюється ще й тим, що ви, задля особистої вигоди, незаконно користувалися сотнями тисяч доларів із коштів міста, так само як і сертифікатами міської позики. Вищу міру покарання, передбачену законом за подібний злочин, потрібно вважати дуже милосердною. Проте суд враховує ваше колишнє становище й ті обставини, які спричинили до вашого банкрутства, так само як і клопотання ваших численних друзів і колег у фінансовій сфері. Суд не залишить без уваги жодного суттєвого факту з історії вашої діяльності.

Пейдерсон нерішуче замовк, хоча добре знав, що скаже далі. Він пам’ятав, чого чекали від нього «господарі».

— Якщо з вашої справи не можна винести іншої моралі, — продовжував він, перебираючи папери, що перед ним лежали, — то вона все ж стане для багатьох дуже корис­ним уроком і доведе, що не можна безкарно лізти в міську казну та грабувати її, прикриваючись діловими операціями. А також допоможе багатьом зрозуміти, що закон має ще достатньо сили, щоб вчинити правосуддя й захистити суспільство.

— Тому суд засуджує вас, — урочисто закінчив Пейдерсон, між тим як Ковпервуд продовжував незворушно дивитися на нього, — до сплати на користь округу штрафу на п’ять тисяч доларів для покриття всіх судових витрат, одиночного ув’язнення у східній в’язниці і примусових робіт строком на чотири роки і три місяці, із взяттям під варту під час виконання вироку.

Почувши це, старий Ковпервуд опустив голову, намагаючись приховати сльози. Ейлін закусила губу і судомно стиснула кулаки, щоб не розплакатися та придушити в собі лють і обурення. Чотири роки і три місяці! Яка нескінченно довга прогалина в його і в її житті! Однак вона чекатиме. Краще так, ніж вісім чи десять років (а вона побоювалася й такого вироку). Можливо, тепер, коли найважче позаду, і Френк опиниться у в’язниці, губернатор помилує його.

Суддя Пейдерсон уже потягнув до себе папку зі справою Стінера. Він був задоволений собою: фінансисти тепер не можуть сказати, що він не звернув належної уваги на їхнє клопотання на користь Ковпервуда. З іншого боку, і політичні діячі будуть задоволені: він присудив Ковпервуду майже максимальне покарання. А з другого — могло здатися, ніби він урахував прохання про поблажливість. Ковпервуд відразу розкусив цей трюк, але не втратив свого звичайного спокою. Він лише подумав, як це боягузливо та огидно. Судовий пристав хотів було відвести його.

— Нехай засуджений ще побуде тут, — несподівано зупинив його суддя.

Секретар уже назвав Джорджа Стінера, і Ковпервуд спочатку не зрозумів, навіщо суддя затримує його, але тільки спочатку. Потрібно, щоб він вислухав ще й вирок у справі свого співучасника. Стінеру поставили стандартні питання. Поруч із колишнім скарбником весь час стояв його адвокат Роджер О’Мара — ірландець за походженням, досвідчений політик, який консультував Стінера з першої хвилини його негараздів. Утім, зараз він навіть не знайшов, що сказати, й лише попросив суддю врахувати колишню бездоганну чесність його підзахисного.

— Джордже Стінере, — розпочав суддя, і всі присутні, у тому числі й Ковпервуд, насторожилися. — Оскільки ваше клопотання про перегляд справи та про скасування вироку відхилено, суду залишається лише визначити відповідне покарання вашому злочину. Я не хочу обтяжувати нотаціями й без того важкий для вас час. Однак усе ж скористаюся нагодою суворо засудити ваші дії. Зловживання громадськими коштами стало хворобою нашого часу, і якщо рішуче не припинити це зло, то воно, врешті-решт, зруйнує весь наш громадський порядок. Держава, яку роз’їдає корупція, нежиттєздатна. Їй загрожує небезпека розсипатися під час першого ж серйозного випробування. Я вважаю, що відповідальність за ваш злочин і за все йому подібне значною мірою лягає на суспільство. До останнього часу суспільство з неприпустимою байдужістю дивилося на шахрайські витівки посадових осіб. Наша політика повинна керуватися вищими й чистішими принципами, наша громадська думка повинна таврувати ганьбою зловживання державними коштами. Недостатня принциповість суспільства і зробила можливим ваш злочин. Крім цього, я не вбачаю у вашій справі жодних пом’якшувальних обставин.

Суддя Пейдерсон для більшого ефекту зробив паузу. Він був уже близький до вершини свого красномовства і хотів, щоб його слова закарбувалися в головах слухачів.

— Суспільство довірило вам свої кошти, — урочисто продовжував він. — Вам було надано високу, священну довіру. Ви повинні були охороняти двері скарбниці, як серафим ворота раю, і палаючим мечем непідкупної чесності загрожувати кожному, хто посмів би наблизитися до них зі злочинною метою. Цього вимагало від вас становище виборчого представника суспільства.

З огляду на всі обставини вашої справи, суд не може застосувати до вас міру покарання м’якше найвищої міри, передбаченої законом. Однак, згідно зі статтею сімдесят четвертою Кримінального кодексу, суди нашого штату не мають права засуджувати до ув’язнення у виправну в’язницю на строк, який закінчується між п’ятнадцятим листопада і п’ятнадцятим лютого, і ця стаття змушує мене зменшити на три місяці той максимальний строк, до якого я мав би засудити вас, а саме — п’ять років. Тому суд засуджує вас до сплати на користь округу штрафу в п’ять тисяч доларів (Пейдерсон добре знав, що Стінер не в змозі виплатити цю суму), до одиночного ув’язнення в східній в’язниці й до примусових робіт строком на чотири роки і