Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

Пані Картер, котра звикла грати роль серйозної, поблажливо-величної матусі, була абсолютно вбита таким сміливим і рішучим учинком доньки. Вона відчула, що паленіє, і по спині у неї побігли мурашки. Все ж пані вирішила збрехати.

— Кажу тобі, нічого не було, — хвилюючись, заявила вона. — Сталося якесь жахливе непорозуміння. Дуже шкода, що цього жахливого чоловіка не провчили як слід за те, що він насмілився так образити мене, та ще й у присутності моєї доньки!

— Мамо, — наполягала Береніс, не зводячи з неї холодних синіх очей, — чому ви не хочете сказати мені правду? У нас із вами не може бути таємниць одна від одної. Може, я б зуміла вам допомогти.

І пані Картер, утямивши нарешті, що донька її — вже не дитя і не порожня світська кокетка, а цілком сформована жінка, холодна, котра усвідомлює свою перевагу, розважливо-співчутлива і куди проникливіша, ніж вона сама, кинулася в оббите строкатим кретоном крісло-гойдалку, витягла з кишені крихітну мереживну хустинку, прикрила очі рукою та розридалася.

— Я була в такому жахливому становищі, Беві, просто не знала, що робити! Полковник Джиліс порадив мені зняти цей будинок... Я хотіла дати тобі і Ролфові пристойну освіту, вивести вас у люди. Але те, що казав цей бридкий чоловік, — неправда. Все було зовсім не так. Полковник Джиліс і його приятелі хотіли, щоб я зняла для них парубоцьке помешкання... Ну, з цього і почалося. Я не винна, Беві. Мені просто треба було з чогось жити.

— А який стосунок мав до всього цього пан Ковпервуд? — поцікавилася Береніс.

Останні дні вона стала все частіше і частіше думати про нього. Він такий спокійний, розумний, енергійний, настільки впевнений в своїх силах. Чимось схожий на неї саму.

— Жодного, — запевнила пані Картер, войовничо піднявши голову.

Френкові вона віддавала значну перевагу перед іншими своїми друзями чоловічої статі. Він ніколи не штовхав її на погані вчинки, ніколи не користувався її будинком для себе особисто.

— Пан Ковпервуд тільки допоміг мені виплутатися з тарапатів. Це він порадив мені покинути будинок у Луїсвілі, виїхати на Схід і присвятити себе турботам про тебе і Ролфа. Він запропонував мені свою допомогу на той час, поки ви не станете на ноги, й я його послухалася. Ах, якби я не була така недосвідчена, не відчувала такого безглуз­дого страху перед життям! Адже твій батько і пан Картер вміли тільки смітити грішми і розтринькали все.

Вона скрушно зітхнула.

— Отже, у нас зовсім нічого немає, правильно, мамо? Жодних коштів, анічогісінько?

Пані Картер сумно похитала головою.

— І ми живемо на гроші пана Ковпервуда?

— Так.

Береніс мовчки дивилася у вікно, на парк, що розкинувся перед будинком. Невеликий ставок, гайок на пагорбі й альтанка у вигляді китайської пагоди біля його підніжжя здавалися вписаними в раму вікна, як картина. На пагорбі крізь дерева проглядали жовтуваті стіни великого готелю. Внизу, з вулиці, долинали дзвінки трамвая. Алеями парку рухалася низка ошатних екіпажів — вищий світ Нью-Йорка дихав повітрям у прохолоді вечірнього листопадового дня.

«Жебрачка, парія! — думала Береніс. — Потрібно ви­йти заміж за багатія? Звісно, якщо вдасться, але за кого? За лейтенанта Брексмара? Нізащо! Сильною особистістю його не назвеш, і до того ж він був свідком її ганьби. То за кого ж? О, їх чимало — пустоголових гульвіс, нероб, марнотратників! Чимало і впливових, тверезих, врівноважених, тупих, процвітаючих підприємців. І все це гамузом складає «суспільство». Колись вона зустріне, можливо, справжнього чоловіка, але чи обдарує він її своєю увагою, якщо буде знати всю правду?»

— Ти порвала з Брексмаром? — спитала раптом пані Картер, і в голосі її прозвучали тривога, цікавість, надія на краще і покірність долі.

— Я не бачила його з того часу, — відказала Береніс, вирішивши з обережності збрехати. — І ще не знаю, чи захочу побачити. Мені треба подумати. Вона піднялася з крісла. — Але не турбуйтеся, мамо. Я б хотіла тільки влаштувати наше життя якось так, аби не залежати більше від пана Ковпервуда.

Береніс пройшла до себе в спальню і, стоячи перед дзеркалом, почала перевдягатися. Її запросили на обід. Отже, останніми роками вони жили на гроші пана Ковпервуда. І вона, не замислюючись, смітила цими грішми та була така пихата, самовпевнена, горда, тримала себе з ним так зарозуміло... А він мовчав і тільки дивився на неї — пильним, допитливим поглядом. Чому? Це запитання було зайвим. Вона знала — чому. Так ось яку гру він вів! І яка ж вона була дурепа, що не втямила цього раніше! А мати? Підозрює, здогадується? Береніс схильна була в цьому сумніватися. «Який дивний, безглуздий, який страшний світ!» — міркувала Береніс. Їй згадалися раптом очі Френка, і вона здригнулася під цим важким поглядом.

53. Зізнання в коханні

Цього дня Береніс уперше довелося серйозно задуматися над своїм майбутнім. У неї знову майнула думка про заміжжя. Але для цього треба було або покликати назад Брексмара, або вдатися до важкого та виснажливого полювання за кимось іншим, хто, можливо, ще менше відповідає її смакам. То чи не краще просто оголосити всім друзям і знайомим, що втрата статків змушує її взятися за справу та самій заробляти собі на хліб? Вона буде викладати танці або стане професійною танцівницею. Й ось одного разу вона цілком незворушно оголосила про це дивовижне рішення своєїй матері.

Пані Картер, котра звикла вести паразитичний спосіб життя і найменше думала про те, що гроші можна добувати працею, впала в ступор. Подумати тільки: її незвичайна Беві і вона сама, а за ними й її син, мають опуститися до простої, прозаїчної та вульгарної боротьби за існування! І це — після всіх її мрій! Вона зітхала і плакала нишком, потім написала Ковпервудові обережне послання, благаючи його приїхати в Нью-Йорк і зустрітися з нею. Але тільки так, аби не знала Береніс.

— Може, ти все ж таки не будеш так поспішати? — не­сміливо запропонувала вона доньці. — У мене серце кров’ю обливається, коли думаю про те, що ти, зі своїми талантами, маєш опуститися до викладання танців. Ні, ні, Беві, що завгодно, тільки не