Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

Коло церкви зібралося й усе співоче товариство. Несподівано, коли там почали плєсати, у колі з’явився Дмитро. Усі скупчилися коло нього. Голосно привітали вільного князя. Відразу нарекли його березою. Скільки рук потиснуло його руки! Скільки блиснуло сонячних поглядів! Скільки теплих, добрих слів забриніло в морозному повітрі! Перервали плєси, стали розповідати один одному про те, про се. Розповідали про родину, про худобу, про кожного знайомого. Про багатьох розповідали, що вже померли. Жаліли сердешних, що не дочекалися коляди. Навколо Василюка витала така щира сердечність, наче невидима ватра запалала на церковному подвір’ї.

– Пане Дмитрику, просимо, просимо, панове колядники, – долинали звідусіль голоси, – і до нас, і до нас прийдіть із колядою. І на Змієнський, і до нас на Комарничин, і на Лельковий.

Ті, що мешкали далеко за лісами, запрошували несміливо:

– Якщо ласка, і до нас, далечко трохи, за пущею.

Коли колядники відбули своє коло церкви, то, зігріті своєю сердечністю, йшли у найдальші закутки і з Дмитром на чолі оббігли всі голівські ґруні.

То були найрадісніші свята за багато років. Як колись перед приходом мандаторів, ніхто не перешкоджав, ніхто не шпигував і не псував радості. Під час коляди всі поринали в солодку прадавню старовину, єдналися зі старими часами. У деяких хатах, коли зазвучала коляда, коли відгукувався дзвіночок берези, вилазив із запічка кудлатий віковічний дід, що вже роками не ходив до церкви. Втомлений віком, але міцний душею, цілий рік мовчав, не мав уже з ким поговорити. Розбудила його коляда. Як почне розповідати та співати! Тоді з кутів кімнат, із піддашшя і здалека, ген із лісів напливає стара історія, чимраз давніша. Наче на дарабі з того світу з’явилися красним роєм давні люди, які вже давно померли. Колядники слухали діда і вчилися. Дітвора і з цієї, і з інших хат юрмилася, жадібно вбирала почуте. Діти все записували в голові на майбутнє. Потім юрбою летіли за колядниками від хати до хати. Голови святкували так гарно, що краще й бути не може.

Одні лише Шкінди мали невеселі свята. Ніхто навіть не прийшов до них зі святою вечерею в ім’я Христове. Усі про них забули, забули також про їхні балачки, про плітки та нарікання. Тепер, напевно, вже самі шкодували, що не почують Дмитрових пісень, не побачать плєсання. Потім розповідали, що старенький Шкіндів стрий розхворівся з жалю та злості: до коляди його не запросили, колядники до хати не прийшли, так його люди ображають на старості літ; немов розбитий і поламаний, пролежав усі свята на печі. Усе щось бурмотів сам до себе.

Тим часом до Голів звідусіль приходили посланці. Всі оселі по черзі запрошували Дмитра, із щораз дальших сіл присилали до нього послів колядницькі табори. Дмитро всюди поспішав, крутився, всюди встигав, разом із братством ніс повсюди свою пісню.

Довкола Красноїлля над Білою та Чорною Ріками і ген на Буковині, над Путилою, Дмитра вітали, приймали і вшановували як вільного князя, цісарського побратима, славного ватажка і березу. Всюди люди приєднувалися до рою колядників, віддавали честь Дмитрові, стріляли з пістолів. Десь його навіть носили на руках, цілували йому руки. З усіх сіл, де про нього чули, з Яворова, із Соколівки, з-над нижньої Ріки до нього поспішали берези та колядники, йшли під його командування. Іноді не знайомі йому люди, старі й молоді, простягали до нього руки, добровільно складали йому страшну, сонячну присягу: почуй нас, сонечко! Збуди грізні струни громові! – Усюди виймали гроші зі сховків, кидали золоті та срібні монети до дзвінка, на церкву, на нові дзвони.

Найдовше бавили, найгучніше святкували, найгостинніше і найбагатше вшановували їх у Ясенові, у старого Шумея, того, що весною разом із Дмитром поплив на Кути. Хати, ґражди, ґанки, комори та закутки наповнилися людьми. Невідомо звідки бралося стільки їжі для стількох людей: оленяча вудженина, жовта, як віск, поросятка, запечені в шкірці, риба, калачі, меди, вина без міри – таке-то частування було в Шумея. Після коляди, після учту співали пісню про свободу, кожна дитина їй вторувала. Уважно слухали нову пісню про мудрого цісаря-побратима.

Коли переставали співати, учасники обрядів та учти слухали оповідань Дмитра. Найповажніші, найбагатші ґазди сиділи довкола нього. А далі співоче братство, його товариші, серед них і найславніші юнаки. Напружували слух при згадці про таємничі загадки. Дмитро дивився на всі ці уважні обличчя, знайомі й такі, яких не знав, то спокійні, лагідні, але гідні, то горді, зухвалі й усі сповнені сили, навіть старі, поморщені віком чи зорані вітрами  – усі вільні. Небагато бачив таких у цісарському палаці. Добре розумів, навіщо цісар хоче цьому народові спочатку послати загадочки. Радісна гордість додавала йому охоти. Вказував кудись рукою, ніби кут хати відкривав перед ними. Поставали далекі світи, куди мали вести загадки. Слухачі схоплювалися з місць, стискали бартки в руках, уважно дивилися в темний кут: чи вже пливуть загадки в золотих ризах?.. На закінчення коляди сто вісімдесят п’ять плєсарів, з них десь із п’ятнадцять дідів та кілька хлопчиків, плєсали під орудою Дмитра і вирували довкола нього у круглєку, на снігові, на Шумеєвій царині. Грали двадцять скрипалів, десять трембіт, десять кобз поперемінно допомагали скрипкам. Берези дзвонили дзвіночками, як під час великої урочистої прощі. Пісня, наче грім, розліталася по лісах: гей! Щоби вам ся бджоли роїли!

То був великий і чудесний час. Таку останню коляду мали Шумеєве обійстя і юнацький Ясенів. Під час коляди перестали битися і сваритися. Слухаючи пісні, дивлячись на братання, зрікалися буйності та дурної дикості. Супротивники поволі мирилися. Ще раз, на закінчення суперечки чи сварки, один одного десь у куті добре поторсав і потягав за чуприну, а потім цілувалися, обнімалися.

Під час цих святкувань Василюкові юнаки поновили й поповнили старе вільне співоче братство. Дмитро теж пригадав старий звичай. Розшукав по селах стареньких суддів, які колись залагоджували всі справи, усі суперечки та сварки. Призначив своїх юнаків пушкарями для цих суддів. Усюди оголосив про це, нагадуючи про стару правду. Казав, що то не він має наказувати, бо він може тільки давати поради, посилати поради. То сама стара правда наказує їм, як мати, щоб не сварилися, щоб усі справи доручали суддям. Наказував юнакам, немов молодшим братам, щоб слухалися мудрості старих суддів і відповідно до цього чинили, щоби ніколи-ніколи самі не здіймали ні суперечок, ні колотнечі. І зрозуміло, що ані суперечка, хоч і найменша,