Леонід Дмитрович Платов - Секретний фарватер, Леонід Дмитрович Платов

— Чи не слід було почати з колоній?

Командир дивився на мене крізь скло келиха примружившись.

— А ви цікаві, пане лікар, вельми цікаві, — ласкаво промовив він, несподівано повернувши на інше, що було властиво йому. — Зрештою, так і годиться за вашим фахом, — додав. — Маю на увазі, звичайно, медицину… Якщо говорити про мене, а я, мабуть, цікавлю вас найбільше, то знайте: можу позаздрити в Третьому рейху тільки одній людині.

— Кому ж саме?

— Гладкому Германові.

— Панові рейхсмаршалові?

— Так. І не тому, що він рейхсмаршал, а я всього тільки капітан другого рангу, але тому, що він ще і “Рейхсверке Герман Герінг АГ”. Мало не двісті заводів, шістсот тисяч робітників. А з чого почав? З кортиків. Років вісім тому він випросив у Гітлера монопольне право виготовляти почесні есесівські кортики. В той час я тягнув лямку в Іспанії. Топив комуністів. Я не додумався до кортиків.

Нам, пане лікар, задурювали голову брехнею. Нас запевняли, що ми, есесівці, — еліта нації, нова шляхта, аристократія заслуг. Нісенітниця! Вгору, в світ справжніх володарів Третього рейху, зумів протовпитися тільки Гладкий Герман. Щоразу, пристібаючи до пояса почесний есесівський кортик, я згадую Гладкого Германа. Щоправда, декому з нас Гітлер дарував маєтки. Я не дістав маєтки. Ви, по-моєму, теж.

Еге ж, про Гладкого Германа варто було замислитися. Кажуть, гроші дають владу. Це правда! Проте і влада дає гроші, якщо з кебетою її використовувати. Вона забезпечує все, чого домагаються люди: гроші, силу-силенну грошей, вілли, яхти, чини й ордени, славу, загальне схиляння, кохання жінок — для тих, хто потребує цього кохання. Та найголовніше, пане лікар: влада дає душевний спокій. Вона позбавляє болісних сумнівів щодо себе і внутрішньо переінакшує людину!

Хвилину чи дві він мовчав, відсапуючись.

— Та мій час ще не минув, — додав незрозуміло.

— Авжеж, — промовив я, підливаючи масла в огонь. — З вашим визначним хистом… З вашим досвідом… І досі всього тільки командир підводного човна… Хоча це не звичайний підводний човен! Гадаю, єдиний отакий!

— Курт називає його підводним лайнером. Так! Я здавна пов’язував свої надії з нашими пасажирами. Придивіться до них уважніше, пане лікар.

— Але їх уже немає.

— Ну, то хоча погляньте на них ззаду. Майже всі вони були чужоземці, завважте! Чи принаймні вдавали з себе чужинців. За проїзд ці добродії, звісно, не платили. Зате кожен з них полишав на борту човна щось далеко цінніше за гроші — шматочок таємниці… Ні, так не можна, лікарю. Хоч пригубте келих! Ви повинні випити за наших пасажирів, поки я розповідаю про них. За помин чи за здоров’я, не має значення. Вони були такі розмаїті. Соціальне становище — від офіціанта до короля або Великого Муфтія. Колір шкіри — дуже строкатий. Пам’ятаєте трьох вельми ввічливих “жовтеньких” — це були наші “жовтенькі”, — якими Рудольф “вистрілив” у море поблизу Венесуели?

— Вони скидалися на офіціантів.

— Але що вони мали робити у Венесуелі?

— Не знаю.

— Пробратися в розташований там японський диверсійний центр і паралізувати його.

— Навіщо?

— Готувалося висадити шлюзи на Панамському каналі. Японці, якщо б напали на США, хотіли відрізати американський Атлантичний флот від Тихого океану. Але нам, німцям, руйнувати канал було ні до чого.

— Надто зросла б могутність японців?

— Не лише це. Що б ми робили, якби Гітлер затвердив південний план вторгнення до США? Порядок вторгнення, до вашого відома, був такий. Висадка наших ударних есесівських частин у Бразілії. Створення стотисячної армії бразільців, аргентінців тощо, — на міцній основі з фольксдойче (багато що вже було підготовлено). Потім тріумфальний марш на північ під стягом свастики. А далі? Канал перепиняв шлях. Разом із шлюзами було б висаджено і мости.

— Навести переправи!

— Але ж це набагато б уповільнило наш наступ. Фюрер гадав упоратися з США протягом двох тижнів. Ось чому я припровадив цих “жовтеньких” у Венесуелу.

— І вони виконали завдання?

— Ви ж бачите. Канал уцілів.

— І все-таки я б не зміг присилувати себе їсти з “жовтими” за одним столом.

— За званням кожен з них був старший за вас. Ну, гаразд! А візьміть білого пасажира — майора Відкуна. Яка виправка! Був усього лиш норвежець, але, коли дивитися здалеку, особливо в спину, можна було подумати, що це справжній німець, офіцер прусської школи.

— Еге ж, майор тримався з гідністю.

— Кажуть, коли його тягли страчувати, він розгубив цю гідність. Ну та грець з ним! Чи краще, мир прахові його! У той рейс він був понурий. Можливо, його непокоїло передчуття. А вас ніколи не бентежать передчуття?.. Хоча що це я? Чого б це їм бентежити вас? Так отож про пасажирів. Майор був, звісно, не найкращий з них. Хто був він, зрештою? Глава маленької окраїнної держави, до того ж припроваджений туди на борту “Летючого Голландця”! Нашим пасажиром, лікарю, могла бути персона значніша, миропомазана персона! — Він багатозначно помахав вказівним пальцем. — Авжеж, справжній, високоякісний, офіційно миропомазаний король! Угадайте: хто?

Я задумався.

— У наш час вибір королів невеликий, — сказав я.

— Колишній король. За нерівний шлюб розжалуваний у герцоги.

— А! Я знаю! Дружина — американка, тричі розлучена?

— Правильно. Едуард Восьмий! Йому поставили умову: дружина чи трон. Він обрав дружину. Та потім, треба гадати, стало шкода трону. І дружина, мабуть, поїдом їла день і ніч. Вона