Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

- То чого ж не йдеш?

- Чекаю, поки сонце трохи підніметься…

- Сам ти чи зі старшими? – позіхнув у долоню парубок.

- Сам… Із мандрів вертаюся, аж із Кубані…

- Дорогу знаєш? – уважніше оглянув парубок Петра.

- В людей допитаюся. Вони завжди скажуть, і де ти є, і куди тобі йти, - підтримував розмову хлопець.

- То так… Із Чигирина, кажеш? – перепитав той, ніби щось збагнувши.

- Там родився і жив колись, як батьки були, - не знав Петро, як краще повести розмову.

- А тепер їх немає?

- Немає, - вдавано байдуже відповів хлопець і поміняв тему. – А ви ж куди їдете з напарником?

- Та ніби й ми приїхали, хлопче… А тут треба плаву шукати, та дідько його зна, де найглибше… Ти, часом, не вкажеш дорогу? – посміхнувся роблено парубок.

Петро пильно подивився на співрозмовника, зігнав з лиця усмішку і теж замовк, зрозумівши, що його питання було недоречним.

Тим часом поруч якісь тітки говорили про часник, цибулю-сіянку і нехтемських дітей, що цього літа геть чисто витовкли ранні огірки. Петрові чомусь здалося, що вони зараз придивляться до нього уважніше і нароблять рейваху, як ота клята перекупка позавчора в Лозоватій, у якої хтось поцупив балабуху. “От халепа! – подумав мимоволі. - Треба б відійти від гріха подалі.”  

- Вже нерано, то може підемо помаленьку? – із пляшкою води появився той, що виходив покурити.

- А чого ж, можна, - смакував малими ковтками воду Петрів співрозмовник. – Що раніше підеш, то швидше прийдеш, - підвівся, потягнувся і взявся нехотя зв’язувати старою крайкою кошик і мішок, що досі лежали під лавкою. – Цей ось, - вказав він товаришеві очима на Петра, - до Чигирина правує, то може проведемо, поки нам по путі?

- Ти до Чигирина? Пішки? Далеченько, як для тебе, - в’язав він і свої вузли. – Хай іде, як хоче, покажемо…

З тим і вийшли втрьох із чекальні. Після притемненого залу надворі було особливо світло й сонячно. Парубки рухалися швидко, і Петро ледве встигав за ними, аж підтупцьовуючи. З міста в поле вивели його завулками й манівцями, мабуть, дорогу знали добре. Далі прямували, ніби навмисне обходячи села. В путі майже не розмовляли, були якісь насуплені, і хоч дорогою сонце весь час було Петрові по праву руку, йому раптом спало на думку, що можуть кудись його завести і поглузувати з нього.

Голод брав своє, і мимоволі дорогою Петро розпачливо оглядався, чи не видно де якого хутора, щоб піти випросити хоч чогось їстівного. Та дарма!.. Нарешті спустилися у якийсь виселок, що тягся по балці, то розширюючись, то звужуючись аж ген під гірку. Петрові одразу додалося сил. Порівнявшись із криницею під розлогою вербою, провожаті спинилися, поскидали ноші і роздяглися. Один мовчки дістав із кошика двійко варених качиних яєць і шмат прижовклого сала. Другий відламав кусень від хліба і від плескатого пирога з сиром. Ніби заздалегідь змовившись, обидва простягли їжу Янчукові. “Підкріпися трохи, бо голодним далеко не зайдеш,” – сказав той, з яким Петро мав розмову у чекальні.  Переглянувшись між собою, обидва відійшли і зобік полягали на свій одяг.

Янчук накинувся на їжу, як завжди, коли був голодним, хоч як намагався стримувати себе для пристойності, якої навчився в концесії. Його настрій покращився, віра укріпилася, бо йому помітно додалося сил, міг уже й підбігти при потребі. Подумки дякував долі, що послала йому таких попутчиків. Муляла його лише їх мовчазність і загадковість. Мимоволі порівнював їх зі своїм старшим братом Тодосем, якого, вірив, обов’язково зустріне.

- А тепер повертай назад до отого путівця, з якого ми сюди звернули, і топчи прямо тим шляхом, а ми підемо виселком – далі нам не по путі. І запам’ятай: ти не бачив нас, а ми – тебе! Домовились?.. От і добре, - посміхнувся все той же.

- Спасибі вам, - звівся Петро на ноги. – Дуже дякую! – повторив, відходячи із жалем від подорожан. – Хай щасливою буде ваша путь!

- Іди здоровий!.. Ми тебе не бачили.

- Само-собою, і я вас! Будьте певні! – гукнув, оглянувшись, уже звіддалік.

Вернувшись на гостинець, яким годину тому вони йшли втрьох, Петро глянув із пагорба на постаті, що віддалялись, помахав їм рукою і, не дочекавшись відповіді, пішов шляхом сам. Сюркотливого жайвора, що десь над його головою діравив небо, Янчук так і не зумів відшукати поглядом, хоч аж зачмихався від яскравого сонця.

Ішов і, як ніколи досі, все більше жалів себе, одинокого у цьому безмежному степу. Квіття і зело їдко пахло чимось до болю рідним і ніби п’янило, тиша заворожувала, сонце припікало й розморювало, благодатний вітерець остуджував повівами лице й груди через подрану сорочку. Ішов із втішним відчуттям, що вертається додому більш досвідченим, і впевненістю, що йому вдасться таки щось дізнатися про Тодося, сестер і Степанка, навідати могилку матері й Гриця. Ішов, чуючи в уяві дзвін чигиринської Байдиної каланчі і бачачи Тясмин і луку, діброву й степ.

Ідучи думав, що з батьком не житимуть, а самі якось дадуть собі раду, хоч і в селі під бором коло отих могилок, які підсиплять і вивершать справжніми хрестами, певно, при допомозі діда Самохи, з яким можна буде про все й порадитися. Допоможуть і учитель Петро Овдійович Жабко, і дядько Левко Коваленко з Дмитриком, і дядина Оксана, або й Кузьма Сидорович Таран, якби тільки були живі…

В одноманітному дорожньому ритмі серед степового безмежжя, де людина мимоволі відчувала себе комашкою, Петро заглиблювався в спогади і давніші, але ніби свіжі, і вчорашні, ще нічим не стерті. Спливла в пам’яті бабуся, материна матір, із теплою й радісною прихильністю в погляді. Побачив її згорбатілою, у вишиваній сорочці, із зелено-плисовим очіпком на голові. Згадав, як вона, бувало, землянистими руками сипала йому до кишень