Кобо Абе - Жінка в пісках

На губах жінки, що повернулася з пивом, біліли клапті піни.

— Мабуть, не завжди він займався таким посередництвом?

— Лише іноді, коли до нього приїздили знайомі з провінції, яким був потрібний водій, що добре знав Токіо. Зрештою, він і сам міг дати таке оголошення.

— Цілком логічно.

Боязко й обережно розливши пиво у дві склянки, жінка всміхнулася, наче шукала в мене підтримки, й сіла.

— З тією справою вже покінчено.

— А що це за телефонний номер приколото до штори?

— Той самий...

— Навіщо?

— Та знаєте...— Одним духом жінка випила третину склянки.— Просто так собі висить, без ніякої причини... Однак не розумію, чого це ви чіпляєтеся до дрібниць?

— Е, ні, це ви чіпляєтесь. Бо коли я торкнувся тих газетних оголошень, ви якось особливо збентежилися.

— Можливо... Цікаво, чому?..— Обхопивши склянку обома руками, жінка дивиться так, наче згадує подію десятирічної давності.— Справді, чому?.. Відповіді мої завжди у чомусь суперечать одна одній... А хіба фактам можна довірятися?.. Однаково, де зараз чоловік і що робить... Факт — його нема... Незаперечний факт... Я ж хочу дістати пояснення, чому він зник... Ось про що йдеться...

— Та що це за пояснення, яке не спирається на факти?

— Мені досить самого пояснення.

— А вам не здається, що його міг би дати лише ваш чоловік? Найбільше, що я можу зробити,— це встановити, де він.

— О, ви надто скромні.

— Скромний?

— А скажіть-но, чого ви обрали собі такий фах?

— Це вас дуже цікавить?

— Дуже... Я хотіла б знати, що означає, коли людина вибирає те чи інше...

— А нічого особливого. Як правило, коли людину, що втекла з дому, знаходять, вона ніби приходить до тями й покірно вертається до старого гнізда. Мотиви й пояснення втечі, зрештою, виявляються не такими, як могло здатися сторонньому.

— Вам доводилось мати справу з такими втікачами?

— А чому ж ні?.. Проте здебільшого в таких випадках з самого початку можна було здогадатися, що сюди причетна коханка... так, майже завжди в такі справи вплутані жінки... Три-чотири дні розпитую та вистежую — і виводжу втікача на чисту воду... Бачите, ніхто не хоче звертатися до розшукового агентства, якщо об’єкт розслідування невловимий,— дорого...

— Мабуть, це правда...

— Ваш чоловік був дуже нервовий?

— Скоріше байдужий. Навіть до одягу...

— Діяльний?

— Я сказала б, що надзвичайно обережний.

— Тільки, будь ласка, не суперечте сама собі. Зникнення може бути активним або пасивним, і залежно від цього суть його різна.

— В усякому разі, він був схильний до захоплень. Аж дивно...

— Чим саме?

— Усім... Зовсім як дитина...

— Автомобілями, фотоапаратами?..

— Так, автомобілями, він мав диплом автомеханіка...

— І азартними іграми?..

— Захоплювався дипломами. Просто на них схибнувся... Мав права водія грузовиків двох типів, а крім того, диплом радиста, електрозварника і посвідчення для роботи з легкозаймистими речовинами...

— А те посвідчення часом не пов’язане із посадою у фірмі «Дайнен»?

— Мабуть, пов’язане.

— Отже, ваш чоловік був практичною людиною.

Я починаю розуміти незрозумілий підбір книжок на полицях. Електрика, радіотехніка, машинознавство, юриспруденція, статистика, мовознавство тощо. То були збірники запитань, на які треба відповісти при вступі на державну посаду, елементарні посібники, а не монографії з окремої галузі науки, тому я не міг скласти собі повного уявлення про їхнього власника. І тільки слова «схибнувся на дипломах» чітко окреслили його характер.

— Крім того, диплом кіномеханіка і вчителя середньої школи...

— Ну й дивак!..

— Може, він просто любив перемагати?

— А який диплом цікавив його останнім часом?

— Тоді... стривайте... Пригадую, він казав, що хоче стати радистом другого класу... Як тільки мав вільну хвилину, щось вистукував пальцями...

— Радистом другого класу?..

— Казав, що зможе найнятися на велике торгове судно, якщо матиме той диплом. А тоді, мовляв, одержуватиме втричі більше, аніж тепер. Одне слово, ділив шкуру незабитого ведмедя...

— Даруйте за нескромність, скільки платили йому у фірмі «Дайнен»?

— П’ятдесят тисяч ієн.

— І водієм таксі заробляв би стільки ж, правда?

— Він був, так би мовити, маклером — лагодив і перепродував державні машини, бо найбільше йому подобалася робота автомеханіка...

— Про це я вже чув від вашого брата.

— Брата? Ви з ним зустрічалися?