Кобо Абе - Жінка в пісках

— Мабуть, я звикла говорити, не подумавши як слід... Як заберу собі що-небудь у голову... От сьогодні півдня всю квартиру обшукала... наче граючись у піжмурки, заглядала і в шафу, і за книжкові полиці... мені здалося, ніби чоловік обернувся комахою... я навіть намастила папірець медом і підсунула під ліжко...

Її губи напружилися, дихання стало уривчасте. Я подумав, що вона от-от заплаче, і розгубився.

— В усякому разі, те, що ви неохоче сповіщаєте відомості, шкодить нам обом. Бо ви не тільки завдаєте моїм ногам зайвої роботи, але й марнуєте свої гроші. Гаразд, скажіть-но мені, що за людина купила ту автомашину?

— Дуже гарна людина...— І раптом, ніби опам’ятавшись, глянула мені в очі.— Та ні, я нічого не приховую... Якби хтось мав відношення до чоловікового зникнення, то одне з двох: він би щось розповів або зовсім не давав би про себе знати... А якщо мовчить, то про нього не варто й говорити...

— Заняття того покупця?

— Здається, шофер таксі.

— За скільки продано машину?

— Начебто за сто шістдесят тисяч ієн.

— Він повністю розрахувався з вашим чоловіком?

— Авжеж, я сама бачила розписку.

— Може, ті гроші чоловік приготував для втечі з дому?

— Цього не може бути. Не повірю.— Гладке, ніби з воску, жінчине лице посуворішало, зшерхло, немов укрилося піском, навколо губ, що витяглись і стали схожі на сосок, залягли світлі зморшки. Мимоволі стиснувши зубами великий палець, жінка додала: — Прошу вас, не кажіть так, коли не маєте ніяких доказів.

— Але ж докази — це окремі факти. Біда тільки, що вас, здається, ті факти зовсім не цікавлять...

— Та все одно не можу повірити... Чоловік пропав безвісти — це правда, але... Однак залишається питання: від кого він утік?.. Мабуть, не обов’язково від мене... ні, не від мене... а від чогось іншого...

Мене охоплює безнадія. Я кладу валізку на коліна й витягаю з неї свої записи.

— То, може, показати вам звіт? У ньому справді тільки, як ви кажете, неприємні факти.

Як я і сподівався, жінка сіла і з напруженим обличчям заходилася читати моє повідомлення — спочатку квапливо, а потім ще раз, але вже повільно, ніби переходячи через безодню по кладці.

— Так, факт чимось схожий на молюска: чим довше обмацуєш його пальцями, тим міцніше він замикається у своїй мушлі... Якщо ж намагаєшся розкрити його силоміць, гине... Залишається хіба що дожидати, коли сам розтулиться... Так і ця газета... Ану ж, пізніше виявиться, що в ній заховано ключа до розгадки всієї цієї історії?.. Можна й так думати... Чому газета опинилася разом із сірниковою коробкою?.. Для цього ніби є причина, але факт залишається фактом — там, де начебто мало щось бути, нічого не знайдено...

Жінка відриває очі від повідомлення. Раніше я вже помічав, як її обличчя змінювалось, але тепер воно набрало зовсім не знаного мені виразу. Важко дихаючи, з почервонілими повіками, вона спочатку зітхнула, а вже тоді насилу промовила:

— Відношення має. Погано, що я ввела вас в оману...

— Велосипедні перегони? Кінні?.. Так?

— Ні, телефонний номер.

— Телефонний номер?

— Приховувати чи ще щось — я зовсім не збиралась, але...

— Який телефонний номер?

— Такий, як на тій сірниковій коробці... Де ж це я його бачила?

Жінчин палець неспокійно, наче мурашка із нахиленою голівкою, безладно повзає по четвертій сторінці з оголошеннями про набір на роботу. Гнучкий, тендітний, ніби без кісток, схожий на іграшку... Штучний палець, якого навіть брехнею не пораниш...

— На якому оголошенні? Потрібна офіціантка?

— Ні, водій... ось.

Нарешті її палець зупинився над таким оголошенням:

«Потрібний водій. Гарантуємо добрі умови. Будь-якого віку. З рекомендаціями. Можна прислати або принести особисто».

Телефонний номер ліворуч унизу таки справді збігається з номером кав’ярні «Камелія».

— Ні, не брешу,— немов скаржачись, жінка розпачливо хитає головою,— сама не збагну, чого це я мовчала... Може, боялася фактів...

— Вам нічого виправдовуватись, я не прокурор і не суддя. Я лише ваш працівник, найнятий за гроші. Отже, інтереси клієнтки і її безпеку я ставлю вище, ніж правду. Якщо ви знаєте якийсь загрозливий факт, то розкажіть мені про нього. А мій обов’язок вас захистити. Власне, що в ньому вас лякає?

— Ніщо. А з тією справою вже давно покінчено...— Жінка опускає очі і встає.— Пива вип’єте?

— Тільки задля компанії.

Тепер уже не варто турбуватися про її здоров’я. Пиво стало для неї потребою. А мені потрібна вона, охоча до пива. Я вже й так забагато спотикався. Як спущений з ланцюга песик, вона спішить до завіси, що відділяє кімнату від кухні, й на ходу кидає:

— Воно-то так... Здається, я казала, що з тією справою вже покінчено?.. Так-от, я сама ходила до кав’ярні, розпитувала: виявляється, він був посередником — один знайомий попросив його найняти водія для власної автомашини... Мені сказали, що давно все вирішено. Та й не