Іван Карпенко-Карий - Драматичні твори

реве і завиває — мов сердиться, що нема у нього сили розбить предковічну препону, якою натура обмежила його від землі,— і мусить іти на компроміс!.. Іди сюди, Марусечко.

Маруся підходе. Іван обніма її за талію і пригорта до себе.

Марусечко, мені страшно робиться, коли я уявлю собі, яка манюня кузочка чоловік в порівнянні з тією сиЛою, що он так велично розвернулася перед нашими очима і ховається в небесній блакиті... Глянь, який вал горне до берега, ніби хоче розбити свою припону — скелю! Ху! Розбився сам об скелю в машопі краплі, кришталем заблищали краплі на сопці, сяючи квітками радуги... І могутно, і красно, і страшно. (Пригортає Марусю близько до себе і цілує в лоб.)

Маруся. Чого ж страшно? Гарне не страшне, милий... Що з тобою? Ти знервований, увесь тремтиш, очі горять... Ти хворий?

Іван. Ні, моя люба,— я здоровий! А нерви справді піднялися, мов перед виходом на сцену в новій одповідальній ролі... Я розлучаюся з тобою — це компроміс, а ти не признаєш компромісів, і мене смуток обняв.

М а р у с я. Це не компроміс!.. Це обов’язок, який на нас наклало життя і твоя професія. Ти свято виповняєш свій обов’язок до мене, до сем’ї; я виповняю свій — до тебе, до сем’ї; і цим самим не тілько не обтяжаємо один другого, а навіть сприяємо розвою і нашого щастя, і нашого благо-получія в будущині. Ти працюєш, а я, щира твоя паміїцниця, дома з дітьми пильную наше гніздо і готую тобі спокійний одпочивок. Певність, що ми чесно ідем поруч до мети, помагає мені легше переносить скруху, яка часто окутує мене, одиноку. Коли ж зближається час твого приїзду, я оживаю! Тут знову настає весна для мене, і вкупі з тобою я забуваю всі пригоди нашого роздвоєного життя.

Іван (бере її за обидві руки, дивиться на неї). Світла, благородна душа у тебе, безцінна Марусечко! Для тебе житейське море не страшне, а я боюсь його.

Маруся. Чого ж, мій милий?

Іван. Там, в житейському морі, де я повинен плавать— як і в морі води, часто хвилями страшними заливає людей! Воно кидає ними, як малими трісочками, і б’є, і розбиває об ту межу, за яку вони-не сміють переходить, а переходять по немощі своїй...

Маруся. Межі — річ свята, на то вони поставлені предковічною мудростію, щоб здержувать людей від гибелі.

Іван. Ах, моя дорога! Якби ж то для чоловіка були такі міцні і видимі межі, як-от скеля для моря... А коли межі всі в людей духовні, їх не явидко... І присплять тебе бажання злі, якими повна наша кров, і підхоплять хвилі, а вал дев’ятий розіб’є життя обмежу, як зараз він розбив об скелю воду в прах! Тільки компроміси помагають. (Весело.) Слухай, Марусечко! Невже, коли б я тобі зрадив, випадково, без крихти кохання до другої... а так, по-дурному, оставляючи завжди в своїй душі і в серці твою світлу, благородну істоту, невже ж, питаю, ти б не простила?

Маруся (з страхом відступає). Ти мене лякаєш: немов ти зрадив вже і ждеш прощенія від мене?

Іван. Ха-ха-ха! О ні, ні! Це так... теоретична розмова.

Маруся (ласкаво). А ти б що сказав, коли б твій друг. Хвиля всі шість місяців нашого розлучення займав твоє місце?

Іван. Це інча річ. Це паскудство: формальне обдумане життя однії женщини з двома — фі!

Маруся. Ха-ха-ха! І скільки я не чула розмов про це питання, всі мужчини ведуть до того, що їм все можна, а женщині — не можна!.. Ні, мій милий, чого мені не можна робить без потері честі, того й тобі не можна! Знай: я тобі не зрадю ніколи в світі — клянусь! А коли ти зрадиш — я порву навік з тобою!

Дзвінок.

Іван. Хто б де?

Іде в прихожу. Відчиняються двері. Ваніна, сміючись, в прихожій: «Не пускайте його, не пускайте!» Вбігає в кімнату.

Ті жг В а н і н а, а потім Хвиля.

Ваніна. Дорога моя, простіть! Єй-богу, я не знаю, що робить з вашим моряком? Прилип, як реп’ях до кожуха: куди я, туди й він. Не биться ж мені з ним! Мусила тікать під вашу опіку.

Маруся (сміється). Добре зробили, що вернулись! Роздягайтесь,— будемо обідать.

Входе Іван і Хвиля.

Іван (веселий). А що?.. Найшла коса на камінь!

Хвиля (на дверях). Хто з нас камінь — не знаю; знаю, що я коса, а вона трава.

Ваніна (скидає шляпу, оісартовливо). Нахал, неможливий нахал! Я такого мужчини ще не бачила, прямо хоч городового клич!

Всі СМІЮТЬСЯ-

Маруся. Прісько! А ви, Людмила Павловна, заведіть такого сторожа, як я.

Входить Пріська.

Поклич Махметку і давай обідать.

Пріська вийшла.

В наші часи навіть підлітки, гімназисти, маючи єдиницю за спряженіе глагола «люблю»,-— грають в любов, фліртують і притупляють природну своєму вікові соромливість назавжди... Через це, по-моєму, з них, в кінці кінців, виходять не лицарі, як колись, а мужчини-кокотки! І от тепер женщи-ні ходить без сторожа не можна!

Хвиля. Ха-ха-ха! Марія Даниловна — фанатик умовної чистоти... Ультрапуританка.

Входе Махметка.

Ваніна. Ах!

Хвиля. Знакомий?

Іван сміється.

Ваніна. І не смішно, і не розумно.

Маруся (дає картку Махметці). Піди в крамницю Ша-рого і принесеш дві пляшки шампанського.

Махметка. Раз-два! (Вийшов.)

Маруся. А правда, надьожний сторож?

Хвиля. Від такого сторожа теж треба мать сторожа! Ваніна. Єй-богу, на той сезон заведу собі Махметку.

Всі сміються.

Завіса.

ДІЯ ДРУГА

Уборна Івана і Крамарюка.

ЯВА І

Іван, в одежі і гримі Отелло7, перед дзеркалом. Поправляє грим. Крамарюк в углу куре. Посередині Ваніна, біля неї граф і Хвиля. По паузі в двері виглядає Кактус з книжкою в руках.

Кактус. Іван Макарович, скоро друга сцена. (Зачиня двері.)

Хвиля. Сьогодні ми, Людмила Павловна, вечеряем? Г р а ф. А слово?

Іван. В чім діло?

Граф. Після спектакля графиня вас жде в «Європейській».

Іван. А ви, Людмила Павловна, з Платоном? Ваніна (сміється). Ви в ролі Отелло — я вас боюсь. Хвиля. Щоб ревності не викликать?

Іван. Ха-ха-ха! Даремна річ! Я взагалі не ревнивий. Марусечка моя — сама вірность. А тут?.. Тут мені нема кого ревнувать.

Хвиля. Людмила Павловна, він правду каже? Ваніна. Я не смію судить: Іван Макарович говорить про свою жінку.

Кактус (в дверях). Іван Макарович, друга сцена! (Зникає.)

Іван. Іду. (Іде, з ним Хвиля; Іван обертається до графа, котрий шепнеться з