Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

— Яких абреків? — підозріливо подивився на мене, аж чарку відставив.

— Я за містом їздив, бачив цілий загін. При гвинтівках, у папахах.

— Ну так, почали тут їздити, кілька днів уже. А тобі то що?

— Та нічого. А хто такі, відомо?

— Та, може, контрабандисти, вантаж із Туреччини чекають.

— А може, ще хтось?

— Ну, може... — Урядник випив, а я на стіл червінець виклав. Урядник зацікавився, узяв гроші, нахилився до мене і прошепотів:

— Кажуть, що Туташхіа у наших краях з’явився.

— Хто такий?

— Та відомий грузинський абрек. Усі думали, що вбили його, а він живий виявився.

— А чим відомий?

— Тим, що ніхто його спіймати не міг. Ну і тим, що не за гроші він.

— Абрек і не за гроші? — здивувався я. — З бунтівників, чи що?

— Ні, не політичний, абрек. Але може людину викрасти, а потім відпустити.

— Як?

— Скаже, що хороша людина, і відпустить. А іноді так буває, що схопить і викупу не схоче, застрелить. Мовляв, погана людина — і все.

— І що йому в Туапсе треба? — поцікавився я.

— Та бозна. Але всі жмикрути місцеві бояться. Хто зміг — поїхав із міста, інші під охорону попросилися. У шпиталі військовому цілий поверх зайняли, щоб перечекати. А Чорний твій про Туташхію цього не згадував?

— Ні, перший раз чую про такого. А чому Чорному про цього абрека згадувати?

— Та, кажуть, були в них якісь справи.

— Що за справи?

— Не знаю напевно. Подейкують, що Туташхіа вбити Чорного хоче, а за що, бозна.

— А той Туташхіа, він у місті ховається? — далі розпитував я.

— Навряд чи. Скоріше, десь у горах. Кажуть, із ним ще абреків з десяток. Якусь велику справу готують.

— Чого ж про це нас не повідомили? — здивувався я.

— А хто насмілиться? Ви ж гості наказного отамана. Йому скажи, то він і голову зніме, кричатиме, хто тут господар — він чи абреки якісь. То всі й мовчали, сподівалися, що пронесе. А тут той дурник вискочив, незрозуміло звідки.

Ще побалакали, і пішов я. Кортіло мені дуже до лікарні, співачку провідати, але мусив бути у шпиталі. Побачив, що абреки біля дверей стоять. Загинув Аслан, поранений був Ібрагім, а вціліли ті двоє, нові. Підозріло якось. Вирішив за ними стежити. Вони чергували біля дверей, потім їх козаки змінили. Абреки у місто пішли. Спочатку зайшли в якийсь трактир, на гірський лад зроблений, поїли там. Потім один в один бік, а другий — в інший. Розбіглися. Я пішов за тим, який старший був. Може, не бігатиме багато. Погуляв він містом, кілька разів озирнувся, мабуть, боявся, що стежать за ним. Потім звернув у вузький провулок. Не люблю я таких провулків, бо там ховатися ніде. Відпустив його трохи і почав скрадатися. Спочатку подумав, що упустив, а потім почув, що собака попереду загавкав. Біля саклі одної, виноградом обплетеної. Стояла та сакля осторонь від вулиці, на самому краю яру, зарослого чагарниками. Навколо саклі галявина, трава викошена, не підійдеш. Довелося обійти і на краю ярка сховатися. Подумав, що коли передавав абрек комусь звісточку, то побіжить гонець у гори.

І справді, за чверть години вискочив із саклі хлопчик років дванадцяти і побіг швиденько у гори. Дитина. Аби дорослий був, я прихопив би, допитав би, або сам, або з тлумачем. Але дитину хапати недобре якось було. То пропустив. Далі у кущах сидів. Ну, думаю, зовсім здичавів, у лісі ночую, в кущах удень сиджу. Але що поробиш.

Десь за годину хлопчик назад прибіг. Важко дихав, швидко біг. Значить, недалеко абреки від міста. І щось задумали. Посидів я ще трохи — і хамелю-хамелю, до Туапсе. Спочатку до шпиталю. Там сказали, що Піменов живий, опритомнів і про мене питав. Кинувся в палату — козаки кажуть, що лікар наказав нікого не пускати. Пішов до лікаря, пояснив, що треба мені, він дозволив. Попросив тільки недовго і щоб пораненого не хвилювати. Зайшов я до палати. Піменов лежав блідий і насуплений.

— Дозвольте доповісти? — спитав у нього. Він кивнув. Я доповів про стрільця, про абреків не сказав, бо ж до пуття нічого не знав. Піменов вислухав.

— Ви той, Іване Карповичу, більше мене не залишайте. Бо бач без вас як.

— Добре, буду поруч.

— І охорону б мені посилити. Аслан мертвий, Ібрагім поранений, тільки двоє залишилися, але їм я не дуже довіряю.

— Чому? — спитав я.

— Бо не знаю їх. Вони з аулу Аслана, він казав, що надійні хлопці. Ну, коли я їх до Москви посилав, вони все добре зробили. Але довіра починається, коли ти сам людей у справі бачив.

— Можу порадити двох хлопців для охорони. Тільки вони зараз на фронті, не знаю, чи можна їх звідти дістати.

— Можна. Що за хлопці?

Я йому про Четверга та Андрія розповів.

— Бійці що треба. Я б із такими нічого не боявся.

— Напишіть їхні прізвища і в якій частині служать. Я їх викличу в тил. А поки будьте поруч зі мною. Щоб я не нервував.

— Буду поруч, — кивнув я і подивився на купця. — А ви про розбійника Туташхію щось чули?

— Що?! — Піменов аж підхопився, застогнав, і побачив я в його очах страх. Не переляк, а страх, який переповнює всю людину і вигризає їй душу.

— Тихо, тихо, тихо! — заспокоїв я, схопив Піменова і притиснув до ліжка. — Лежіть, вам не можна нервувати.

— Що ти знаєш про Туташхію? — спитав він.

— Ходять чутки, що він у місті. У вас були з ним якісь справи?

— Він хотів мене вбити! — прохрипів купець.

— За що?

— Бо я помстився за одного з убитих ним фабрикантів. Знищив усю його банду. Думав, що знищив і самого абрека, але він якимось дивом вижив!

Піменов тремтів, йому зробилося зле, я покликав лікаря. Той, коли побачив стан пораненого, злякався і вигнав мене. Потім я чув, що Піменов наказав готувати від’їзд. Лікар казав, що йому не можна зараз рушати в дорогу, але Піменов почав кричати. Коли він кричав, люди завжди слухалися його.

Я сидів поруч до вечора, потім абреки прийшли. Спокійні, впевнені, нічого