Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн. 2

Гарні, ні того як сильно він прихилився до дитини, поки не сталась пригода однієї жахливої ночі. Ця ніч назавжди закарбувалася в пам’яті всіх домашніх.

Того дня Рет зустрів знайомого з часів блокади, і у них, звісно, знайшлося багато чого розповісти одне одному. Куди вони подалися перебалакати й випити, Скарлет не знала, хоча гадала, що, мабуть, до закладу Кралі Вотлінг. Рет не прийшов додому надвечір, щоб повести Гарні на прогулянку, не з’явився й на вечерю. Гарні цілий день нетерпляче виглядала його у вікно, бо хотіла похвалитись перед ним розмаїтою колекцією всяких жуків, і Лу насилу вдалося вкласти її спати, незважаючи на всі плачі й протести.

І — чи то Лу забула засвітити лампу, чи то лампа сама погасла — ніхто так і не довідався, що тут було причиною. Досить того, що коли причмелений Рет кінець кінцем вернувся, у домі стояв рейвах, а Гарні верещала так, що він почув аж у стайні. Мала прокинулась у темряві й почала гукати батька, а його ніде не було. І всі безіменні жахи, що жили в її дитячій уяві, раптом збурились. Ні заспокійливі слова Скарлет, ні яскраве світло принесених ламп не могли її втихомирити, а Рет, що вмах вибіг нагору, скидався на людину, яка бачить навіч смерть.

Узявши врешті Гарні на руки й розрізнивши серед її схлипувань одне слово —«темно», він з люттю обернувся до Скарлет і негритянок.

— Хто погасив світло? Хто лишив її саму в темряві? Пріссі, я шкуру з тебе спущу, ти...

— Боже м’стивий, місте’ Рет! Це не я! Це Лу!

— Боже мій, місте’ Рет, я...

— Заткни рота! Ти знаєш, що я наказував. Клянусь Богом, я... геть звідси! Щоб тебе й близько не було. Скарлет, дай їй, трохи грошей і подбай, щоб вона винеслася з дому, поки я зійду вниз. Забирайтеся звідси, всі до одної!

Негритянки повтікали, бідолашна Лу схлипувала у фартух. Але Скарлет лишилася. Їй прикро було бачити, як на руках у Рета стихала його люба дитина, тоді як вона сама марно намагалася її заспокоїти. Прикро було бачити, як маленькі ручки обвилися круг його шиї, і чути, як мала, схлипуючи, розказувала, що її налякало, коли вона нічого зрозумілого не могла з неї витягти.

— Отож воно сіло тобі на груди — тихо мовив Рет.— І велике воно було?

— О так! Страх яке велике! І з пазурями.

— А, ще й з пазурями. Ну, нічого. Я постережу тут цілу ніч і застрелю його, як воно спробує з’явитися ще раз.— Голос Рета звучав переконливо й заспокійливо, і схлипування Гарні поволі стихли. Тепер вона говорила рівніше, заходячись змальовувати знайомою лише їм двом мовою те страховище, яке її навідало. Скарлет брала злість, що Рет розмовляє з дитиною про цю химерію, наче про щось реальне.

— Ради Бога, Рете...

Він, однак, махнув їй рукою замовкнути. Коли Гарні нарешті заснула, Рет уклав її в ліжечко й закутав укривалом.

— Шкуру спущу з цієї чорнючки,— тихо сказав він.— Ти теж винна. Чом не прийшла й не перевірила, чи горить світло?

— Не казись, Рете,— відповіла Скарлет так само напівпошепки.— Вона набрала собі цього в голову, бо ти їй потураєш. Більшість дітей боїться темряви, але це в них минається. Вейд он теж боявся, та я не попускала йому. Хай би й покричала одну-дві ночі...

— Покричала! — На мить Скарлет здалося, що він уперіщить її.— Ти або дурепа, або найлихіша жінка на світі!

— Я не хочу, щоб вона виросла нервова й боязка.

— Боязка? А нехай тобі! Та в ній нема й на крихту боягузтва! Але ж ти не маєш уяви, і тобі, звичайно, не збагнути мук людини, яка її має... тим паче коли це дитина. Коли щось таке пазуристе й рогате відкілясь візьметься й сяде тобі на груди, ти що — пошлеш його під три чорти, чи як? Чорта лисого ти це зробиш! Пригадай-но, ясна пані, як ти при мені прокидалася з таким вереском, мов ошпарена кицька, тільки тому, що вві сні бігла в тумані. І це ж було не так і давно!

Скарлет цей закид заскочив, бо вона не любила згадувати того сну. Ще дужче її бентежило, що Рет утішав її тоді більш-менш так само, як тепер Гарні. Тим-то вона кинулась в атаку з іншого боку.

— Ти просто панькаєшся з нею і...

— Я й далі панькатимусь. Завдяки цьому вона швидше переросте свої страхи й забуде про них.

— Тоді,— докинула в’їдливо Скарлет,— якщо вже ти хочеш грати роль няньки, не завадило б додому приходити на ніч і бодай деколи в тверезому стані.

— Я й приходитиму раніше, але, якщо мені захочеться, напиватимусь як чіп.

Він і справді почав вертатись додому раніше, задовго до того часу, коли Гарні мали вкладати спати. Він сідав поруч неї і тримав її за руку, аж поки, заснувши, дитина розслаблювала пальці. Тільки після цього він навшпиньки спускався вниз, залишивши у спальні яскраво запалену лампу й непричинені двері, щоб чути, якщо Гарні прокинеться і їй стане страшно. Рет собі твердо вирішив не допустити, аби її знову пойняв страх перед темрявою. Всі домашні пильно стежили, щоб світло не погасло — Скарлет, Мамка, Пріссі й Порк по черзі тихенько підіймались нагору перевіряти, чи горить лампа.

І додому Рет приходив тверезий, хоч заслуга в цьому була зовсім не Скарлет. Останні місяці він не раз бував добряче напідпитку, однак ніколи не впивався щоб аж надміру. Але одного вечора від нього занадто вже тхнуло горілкою. Він підхопив Гарні, посадив собі на плече й спитав:

— А ти не цмокнеш свого дорогенького татка?

Дівчинка зморщила кирпатого носика і спробувала випручатися з його обіймів.

— Ні,— чесно відповіла вона.— Фе, який бридкий.

— Це я бридкий?

— Ні, запах бридкий. Дядечко Ешлі ніколи так бридко не пахне.

— А хай мене чорти візьмуть,— буркнув скрушно Рет, опускаючи її на підлогу.— Ніколи я не сподівався, що в моєму власному домі знайдеться поборниця тверезості.

Але відтоді він обмежив свою порцію склянкою вина після вечері. Гарні, якій дозволялося випити останні краплі з денця, не вважала винний запах надто вже бридким. Внаслідок цієї здержливості брезклість, що почала розмивати гострі обриси Ретового обличчя, поступово зникла і дужки під чорними очима пояснішали й не так виразно проступали. А оскільки Гарні любила