Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн. 2

— Ви повинні її відучити! — рішуче заявила місіс Меррівезер.— Бо це зіпсує їй обриси рота.

— Я знаю, знаю! І в неї такий гарненький ротик. Але я не можу добрати способу, як це зробити.

— Таж Скарлет напевне це знає,— коротко зауважила місіс Меррівезер.— Вона ж виростила вже двох дітей.

Рет глянув собі на ноги й зітхнув.

— Я пробував під нігті їй закладати мило,— сказав він, ніби не почувши зауваги щодо Скарлет.

— Мило! Пхе! Мило нічого не дасть. Я посипала пальця Мейбел хініном і, мушу сказати вам, капітане Батлер, вона дуже швидко відучилася смоктати.

— Хінін! Зроду б не здогадався! Не знаю, як вам і дякувати, місіс Меррівезер. Бо це мене так гнітило!

Він усміхнувся до неї такою приємною, такою вдячною усмішкою, що місіс Меррівезер на хвильку розгублено застигла на місці. Але прощаючись із Ретом, вона вже теж усміхалася. Їй прикро було визнати перед місіс Елсінг свою помилку в оцінці цього чоловіка, проте як людина чесна вона заявила, що не може не мати добрих рис той, хто так любить свою дитину. Шкода, що Скарлет не дбає про таке миле дитинча, як Гарні. І це просто зворушує, що батько мусить сам виховувати маленьку дівчинку. Рет таки чудово знав, як зворушити людей, а що тим самим він кидав тінь на репутацію Скарлет, його не тривожило.

Відколи дівчинка навчилася ходити, він почав раз у раз брати її з собою, і коли їхав коляскою, і коли вибирався верхи — тоді він садовив Гарні поперед себе на сідлі. Повернувшись надвечір з банку додому, він з нею прогулювався Персиковою вулицею, тримаючи її за ручку, припасовуючи свою ходу до її дріботіння, терпляче відповідаючи на тисячі доньчиних запитань. О цій порі перед заходом сонця люди звичайно сиділи у себе на подвір’ях чи на верандах, а що Гарні була така мила й симпатична дівчинка з пасмом чорних кучериків та ясно-голубими очима, мало хто міг втриматися, щоб не поговорити з нею. Рет у цих розмовах ніколи не брав участі, а тільки стояв обік, сяючи батьківською гордістю і вдячністю, що його доньці приділяють так багато уваги.

Атланта вирізнялася пам’ятливістю, підозріливістю і небажанням міняти раз усталені погляди. Часи були важкі, і на кожного, хто мав щось спільне з Буллеком та його командою, дивилися косим оком. Але Гарні, успадкувавши фізичні приваби і матері, й батька, виявилася тим малим клинцем, за допомогою якого Рет пробив мур відчуження, вибудуваний навколо нього в Атланті.

*

Гарні росла швидко, і з кожним днем було виразніше помітно, що вона — онучка Джералда О’Гари. Дівчинка мала короткі й міцні ніжки, широко посаджені голубі очі, характерні для ірландців, і маленьке квадратове підборіддя, яке свідчило про затятість домагатися свого. Вона успадкувала Джералдів вибуховий темперамент і часто спалахувала роздратуванням, але заспокоювалась, як тільки вволювано її волю. А коли біля неї бував батько, ці доччині забаганки вдовольнилися миттю. Він таки розпещував її, незважаючи на всі зусилля Мамки й Скарлет, бо його задовольняло геть усе в ній, за винятком одного. І це був її страх перед темрявою.

До дворічного віку вона легко засинала в дитячому покої, спільному в неї з Вейдом та Еллою. А потім невідь чому стала плакати щоразу, коли Мамка виходила зі спальні й забирала з собою лампу. Далі вона почала пробуджуватись серед ночі й злякано скрикувати, полохаючи брата й сестру і піднімаючи на ноги весь дім. Раз навіть довелося викликати доктора Міда, і коли той сказав, що це просто через погані сни, Рет відповів йому не зовсім гречно. Сама ж дівчинка на всі розпитування відповідала одне: «Темно».

Скарлет тільки злостилася на дитину, вважаючи, що найкращий тут лік — ляпанець-другий. Вона не згоджувалась потурати цим вередам і залишати світло в дитячій, бо тоді не змогли б спати Вейд і Елла. Рет, стурбований страхами дитини, лагідно намагався допитатися в неї про причину, а на слова Скарлет холодно зауважив, що як вона здумає карати дівчинку, то сама дістане лупня від нього.

Кінець кінцем Гарні перевели з дитячої до спальні Рета, де він спав сам-один. Її маленьке ліжко поставили поряд з його великим, а на столику збоку цілу ніч горіла затінена лампа. Довідавшись про це переміщення, все місто загуло. Щоб дівчинка ночувала в батьковій кімнаті — то було трохи непристойно, хоч вона мала всього два роки. Скарлет від цих пересудів потерпіла подвійно. По-перше, люди цілком певно довідалися, що вона та її чоловік сплять в окремих спальнях, а це саме собою шокувало. По-друге, кожен вважав, що коли вже дитина боїться ночувати одна, то місце її коло матері. А Скарлет не могла ж усім пояснювати, що при світлі вона сама не заснула б і що Рет не дозволив би їй взяти дитину до себе.

— Ти б не прокинулась, поки вона не закричить, а якби прокинулась, то стала б її ляпанцями частувати,— сказав він їй.

Скарлет дратувало, що Рет багато уваги приділяє нічним страхам Гарні, але гадала з часом якось залагодити цей клопіт і вернути малу до дитячої кімнати. Всі діти бояться темряви, і тут єдина рада — бути твердим. Рет затявся на своєму тільки аби дозолити їй, аби вона виглядала в очах людей поганою матір’ю, а все тому, що вона замкнула перед ним двері своєї спальні.

Він ні разу не переступав порогу її кімнати і навіть не торкнувся кулястої ручки дверей після того вечора, коли вона заявила йому, що не хоче більше мати дітей. Відтоді він майже ніколи не вертався додому вечеряти, аж до тієї пори, коли страхи Гарні змусили його частіше сидіти вдома. Інколи він і ночувати не приходив, і Скарлет, замкнувшись у себе й лежачи без сну, прислухаючись до годинника, що вибивав досвітні години, думала про те, де він збуває ніч. Їй пригадувались тоді його слова: «У світі повно й інших ліжок, моя люба!» І хоч її аж корчило від цих слів, нічим зарадити собі вона не могла. Якби вона спробувала щось йому закинути, виникла б сварка і він, безперечно, згадав би їй про замкнені двері та про те, яке відношення до цього має Ешлі. Справді-бо, його ідіотський вибрик, щоб Гарні спала при лампі, і саме у нього в кімнаті,— це лише спосіб відплатити їй.

Вона не усвідомлювала ні того, чому він так зважав на химери