Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн. 2

б залюбки записався до піхоти,— мовив він, вдаючи, ніби не помітив її натяку,— але коли з’ясувалося, що я навчався у Вест-Пойнті,— хоч я, місіс Елсінг, і не закінчив академії через один хлоп’ячий вибрик,— то мене приписали до артилерії, до польової артилерії, а не до міліції. В останній кампанії дуже бракувало людей з фаховою освітою. Ви ж знаєте, яких великих втрат зазнали наші, як багато артилеристів загинуло. В артилерії я був досить самотній. Я там не зустрів жодної знайомої душі. Здається, за час усієї служби я жодного чоловіка не бачив з Атланти.

— Он як,— зніяковіло мовила місіс Елсінг. Якщо він служив в армії, то вона, виходить, помилялася. Вона-бо не раз і не два закидала йому боягузтво, і тепер, згадавши це, відчула слабенькі докори сумління.— Он як. А чого ж ви ніколи нікому не розповідали про свою службу? Ви так поводилися, ніби соромитесь цього.

Рет глянув їй у вічі поглядом, в якому важко було щось прочитати.

— Повірте мені, місіс Елсінг,— заявив він поважним голосом,— своїми послугами Конфедерації я пишаюся більше, ніж будь-чим іншим, що я зробив або ще зроблю в житті. Я відчуваю... відчуваю...

— Тоді чому ж ви крилися з цим?

— Мені про це соромно було говорити через... деякі мої попередні вчинки.

Місіс Елсінг детально поінформувала місіс Меррівезер про пожертву Рета й про розмову з ним.

— І, слово честі, Доллі, коли він сказав, що йому соромно, у нього аж сльози виступили на очах! Атож, сльози! Я сама ледве не заплакала.

— Ну й маячня! — скрикнула місіс Меррівезер, пройнята недовірою.— Не вірю я, що в нього були сльози на очах, і не вірю, що він служив у війську! Але це можна легко з’ясувати. Якщо він був у артилерійському полку, я доберуся до правди, бо полковник Карлтон, що командував тим полком, одружений з дочкою однієї з сестер мого діда, і я йому напишу.

Вона таки написала полковникові Карлтону і, на свій подив, отримала відповідь, в якій було дано недвозначно високу оцінку професійним здібностям Батлера. Мовляв, уроджений артилерист, хоробрий вояк і справжній джентльмен, до того ж чоловік скромний — він навіть відмовився від запропонованого йому підвищення по службі.

— Оце так! — промовила місіс Меррівезер, показуючи листа місіс Елсінг.— Мене це вкрай дивує. Може, ми недооцінили цього пройду, гадаючи, що він не служив у війську. Може, треба було повірити Скарлет і Мелані, вони ж казали, що він записався до війська в той день, коли впала Атланта. Але хоч би там як, а він однаково пристібай і ошуканець, і я його не люблю!

— А може,— невпевнено зауважила місіс Елсінг,— може, він не такий уже й поганий. Чоловік, який воював за Конфедерацію, не може бути зовсім поганим. Це тільки Скарлет погана. Знаєш, Доллі, я от собі думаю, що він... ну, що він соромиться Скарлет, але, як чоловік благородний, не зважується в цьому зізнатись.

— Соромиться! Де б пак! Вони обоє рябоє. З чого тобі спала на думку така дурниця?

— Це не дурниця,— обурилася місіс Елсінг.— Учора, коли була така злива, він посадив трьох дітей, навіть ту крихітку, в коляску і роз’їжджав з ними туди-сюди Персиковою вулицею. Він ще й мене підвіз до будинку. А коли я спитала: «Капітане Батлер, хіба ви з глузду з’їхали, що тримаєте дітлахів надворі в таку мокречу? Чом не одвезете їх додому?» — він нічого не відповів, тільки глянув якось знічено. Але за нього відповіла Мамка, вона сказала:

«У домі повно білих голодранців, тож дітям краще побути під дощем, як удома!»

— А що він на те?

— Що він міг сказати? Він тільки бликнув сердито на Мамку й промовчав. Ти ж знаєш, Скарлет учора влаштувала велику партію у віст, і до неї посходилась уся та вульгарна жінота. Мабуть, він не хотів, щоб вони цілували його дитину.

— Оце так,— мовила місіс Меррівезер, завагавшись, але все ще тримаючись за своє. Проте наступного тижня і вона капітулювала.

Рет останнім часом завів собі бюрко в банку. Що він робив за цим своїм бюрком, здивовані банківські канцеляристи не знали, але йому належав такий великий пакет акцій, що вони не могли заперечувати проти його присутності. Трохи згодом вони вже й забули про свою нехіть до нього, бо тримався він спокійно й чемно, та й до того ж тямив дещо у фінансових операціях і капіталовкладеннях. У всякому разі, він цілі дні висиджував за своїм столом, вдаючи ревного трударя, оскільки заповзявся поставити себе на один рівень з шанованими громадянами міста, що працею в поті чола заробляли на хліб насущний.

Тим часом місіс Меррівезер, бажаючи розширити пекарську справу, з якою їй добре повелося, вирішила дістати позичку в дві тисячі доларів під заставу свого будинку. Але в позичці їй відмовили, бо під будинок уже видали дві заставні. Огрядна стара дама, обурена такою несправедливістю, вже виходила з банку, коли її перестрів Рет, довідався, в чому річ, і, вдаючи щиру зацікавленість, промовив:

— Але ж це якесь непорозуміння, місіс Меррівезер! Страшне непорозуміння. Хто-хто, а ви не повинні б мати ніякого клопоту щодо забезпечення. Та я залюбки позичив би вам під саме ваше слово! Дама, яка спромоглась так розбудувати свій заклад, як ви, сама собою становить найпевнішу гарантію. Кому ж банк має позичати гроші, коли не таким людям! Ось посидьте, будь ласка, на моєму стільці, а я зараз з’ясую ваше питання.

Повернувся Рет з усмішкою на обличчі й заявив їй, що сталося непорозуміння, як він і гадав. Дві тисячі доларів уже чекають на неї, і вона може взяти їх, коли буде зручніше. А що стосується її будинку... то чи не буде вона така ласкава підписатись ось тут?

Місіс Меррівезер, усе ще сповнена обурення через завдану їй образу, люта на те, що мусить приймати послугу від людини, якої не любить і якій не довіряє, сухо подякувала Ретові.

Але він ніби нічого й не помітив. А проводячи її до дверей, сказав:

— Місіс Меррівезер, я завжди високо цінував ваш досвід, так от чи можу я спитати у вас поради в одній справі?

Вона ледь кивнула головою, і пір’я у неї на капелюшку легенько ворухнулося.

— Що ви робили, коли ваша Мейбел була мала й смоктала пальця?

— Що-що?

— Моя Гарні смокче великого пальця, і я ніяк не