Софія Юріївна Андрухович - Амадока

і зиркнути на нас із тобою лише для того, щоб знову приліпитись зіницями до невпинного руху води.

Не обертаючи голови, він повідомив, що кілька годин тому побував у будинку твого дитинства. — Так сумно, — сказав він, — потрапляти до покинутого місця, до порожніх кімнат. Чути випадкове рипіння дощок підлоги чи шкряботіння гілки об шибу, від чого глуха тиша стає просто-таки бездонною. Бачити всі ці предмети, які більше нікому не стануть у пригоді. Бо більше немає нікого, кому б вони могли знадобитися. Ніхто не торкнеться їх із наміром, який вони знали раніше.

Ти здивовано запитав, що він робив у вашому домі, звідки у нього ключі. — Я домовився з твоїм батьком, — пояснив Руслан. Він сказав, що після ваших померлих родичок у хаті могли залишитись цінні старовинні речі, яким можна дати нове життя. Замість того щоб просто спалити їх восени, коли палитимуть в саду опале листя і сухе галуззя винограду. — Поки я там був, — продовжував Руслан, а його голос вітром зносило над воду, — до мене приходили сусіди і приносили зі своїх будинків те, що могло мене зацікавити, а їм уже було непотрібне.

Ти хотів запитати, що саме він узяв із вашого дому, але чомусь не зробив цього. Якась дивна млявість охопила тебе з ніг до голови.

Западав вечір. У повітрі над нашими головами мерехтіла мушва. Час від часу мікроавтобус проминали селяни на своїх скрипучих велосипедах. З іржавих рам нечутно опадали пластівці старої фарби. Селяни мовчки, не кліпаючи, придивлялися до тонованих вікон, навіть не потребуючи стежити за дорогою.

Ми спустились до самої води, заховавшись за борщівником, щоб нас ніхто не міг помітити.

Руслан присів навпочіпки, широко розвівши коліна, закурив наступну цигарку і, заворожений біганиною водомірок по невидимій крайці води, розпитав нас із тобою про церкву Онуфрія, підземний хід і про місце, де зберігалася статуя. Він змушував нас розповідати знову і знову, по черзі, від початку і до кінця, тоді — з кінця до середини, від середини — і до початку. Ми корилися йому, як малі діти. Я внутрішньо злилася, роздратування розпирало грудну клітку, але продовжувала відповідати на його запитання, покірно розповідала.

Тоді він коротко і так тихо, що навіть шум води заглушив його голос, виклав свій план. Нам із тобою, Богдане, довелося схилитись і наблизитись майже впритул до його обличчя, щоби почути, і я навіть відчувала щокою голки щетини на його затупленому підборідді.

Руслан сказав, що цієї ж ночі ми з тобою без відома священника повинні знову пройти тунелем, щоб дістатися до стайні, в якій переховують скульптуру. Нам слід подбати про освітлення і пригадати свій попередній досвід, щоб не збитись зі шляху і не заблукати. Промовивши це, він замовк, ніби переживав спогад, а тоді пробубнів щось про історико-культурний заповідник Переяслав-Хмельницького і гетьманську шаблю, яку мало не довелось ковтати, щоб винести назовні. І, засміявшись сам до себе, додав, що у бібліотеці Вернадського, де зберігалося прижиттєве видання книги Коперника «Про обертання небесних сфер», страшенно рипів паркет.

Там, у стайні, ти, Богдане, повинен був за допомогою даних геолокації визначити розташування і подати Русланові звістку. Він негайно мав з’явитись на своєму мікроавтобусі і допомогти тобі завантажити скульптуру до багажника («Навряд чи вона важить більше, ніж єдиний у світі золотий пояс скитської цариці», — криво посміхнувся він, але ми явно не зрозуміли його жарту). Ми не розуміли практично жодного з його жартів: ні про «Голівку дівчини в білому чепці» Ґреза, ні про Тетяну Яблонську, Віру Баринову-Кулебу, Миколу Глущенка, Марію Примаченко, ні про Яна Матейка з Артуром Ґротґером. Тут він промовив щось на кшталт: «Було так тихо, немов після відходу ворога, хоча ворог насправді ще тільки заходив», — і це найменше скидалось на жарт, незважаючи на його усмішку. А тоді раптом очі його набули мрійливого виразу і він завівся про відполіровану лискучу гладкість поверхонь і простору на полотнах Архипа Івановича Куїнджі і про грецьку громаду Маріуполя. Про те, як весело й легко писав Адальберт Михайлович Ерделі.

Він таки вразив тебе своїми знаннями. Я бачила, як по-новому почав ти дивитися на це простакувате обличчя, ледь сплюснуте спереду, на великі червоні вуха, на коротку шию. Ти зазирав йому до рота, на пеньки прокурених зубів, на вкритий сірим нальотом язик.

Руслан перебив сам себе на півслові, продовживши сухо окреслювати наші подальші кроки. Захопивши святого Онуфрія, ми всі разом повинні були їхати чомусь до Меджибожа, де навіщось треба було змінювати транспорт, залишати цей бусик і пересідати до різних авт.

А як же Майструк? — стурбовано запитав ти. — Його попередили, — кивнув Руслан. — Він нас зустріне в Меджибожі? — поцікавилась я. Руслан тільки стенув бровами. — Чому у Меджибожі? — запитав ти.

А чому б і не в Меджибожі? — запитав його у відповідь Руслан. — Це тихе, задрипане містечко. Там є мурований замок. Багато безлюдних закутків, розбиті дороги.

І продовжив, багатозначно на мене поглянувши, підхоплюючи якусь іншу думку:

Тут головне нічого не загубити, як тоді, коли дорогою з Яготинського музею посіялось цілих шість картин.

Вже прощаючись і вкотре повторивши всі домовленості, ти припав раптом до дверцят бусика, і Руслан опустив шибу. — Що? — буркнув він неохоче. — Ми ж повернемо потім скульптуру до Рукорака? — з благальним виразом запитав ти. — Майструк же ж погодився?

Руслан з гучним шумом видув повітря з рота і картинно витріщив очі, ніби перезирався з якимось невидимим співрозмовником.

Звичайно, повернемо, — сказав він, звернувши на тебе неприховано глузливий погляд. — Звичайно, погодився.

Бачиш, як цікаво. Тепер, коли ти нічого не пам’ятаєш, коли ти не здатен пригадати ні міста, ні баби, ні Рукорака, ні Пінзеля, ні статуї бородатого святого з левом, ні старої Марії в її пурпуровій хустині, яка впустила нас до себе ночувати, тобі очевидно, наскільки вся та історія була шита білими нитками. Ти одразу розумієш сенс того, що відбувалось, — а я ще навіть не дійшла до кульмінації і розв’язки. Тобі смішно тепер, як ми тоді могли не здогадуватися, про що йдеться? Як могли дозволити вплутати себе? Ми здогадувалися, Богдане. Я попереджала тебе, але ти не міг зупинитись. Ти заплющував очі і пер проти здорового глузду. Напевно, тому, що вперше в житті твій батько відгукнувся на поклик, погодився допомогти, взяв участь у твоєму житті, підтримав, щойно ти попросив, надіслав до тебе свого посланця. Ви були спільниками. Ніколи раніше такого ще не траплялось.

Ми перелізли через уламки скелі й поруйновані стіни бабинця, і Руслан, попросивши йому присвітити, завовтузився біля дверей. Я не встигла отямитись, як щось заскреготіло і ми опинились у лункому холоді