Софія Юріївна Андрухович - Амадока

церкви. Він орієнтувався набагато краще, ніж я. Так, ніби бував тут раніше безліч разів, ніби знав кожен закуток, кількість кроків від входу до вівтаря, відстань між стінами.

Він залишив нас із тобою перед вузьким зяючим входом до підземелля після того, як кількома вправними рухами підважив і вивернув із завіс залізну ляду, що закривала вхід. Ми завмерли з налобними ліхтарями в руках, ще не одягаючи їх на голови, і слухали, як його мікроавтобус довго не хотів заводитися. Здавалося, на це ревіння збіжиться зараз пів села. Або повилазять із тунелів душі ченців.

Коли все стихло і навколишня тиша загустилась дужче від темряви, ти допоміг мені закріпити на голові ліхтар, а я припасувала тобі твій. Ми протислись у вузьку щілину входу, що була розрахована на дітей і жінок, на те, що тільки вони, найслабші, найменші, зможуть порятуватися, тоді як великі і сильні чоловіки загинуть, стримуючи навалу, і не зможуть піддатись спокусі пірнути під землю, розчинитись у темряві, плюнути на звитяжну боротьбу і самопожертву. Водночас розмір щілини повинен був завадити переслідувачам кидатись слідом за втікачами. Подряпана, з болем від вивихів у суглобах, я стояла, зігнувшись із протилежного боку від входу, не вірячи, що тобі, такому високому і міцному, немов верблюд, вдасться пролізти у вухо голки. — Розслабся, — зашепотіла я тобі, взявши долонями твоє напружене обличчя, — розслабся і пройди, міліметр за міліметром. Уяви, що твоя грудна клітка спласає, ніби випорожнена ґумова грілка. Уяви, що твоє тіло — це тіло тонколапого домашнього павука-косарика, що може проникнути в кожну тріщинку. Уяви, що твої сідниці стискаються до розмірів двох запонок для відстібного коміра сорочки.

Ми рушили вперед, уже на самому початку цього шляху виснажені й побиті, немов нас помилково заковтнув, а тоді виплюнув кит біля узбережжя Південно-Африканської Республіки. Коли ми вперше сюди потрапили, все було інакше: коридор здавався широким, ніби проспект, — а тепер стіни тисли з обох боків на наші плечі, і досить часто доводилося йти боком; тоді над нашими головами височіли округлі склепіння — тепер же стеля, нерівна, вкрита несподіваними виступами, нависала так низько, що часами ми під неї підлазили, лягаючи на живіт і просуваючи поперед себе рюкзаки, витягуючи одне одного за руки, дряпаючи обличчя й долоні об усі навколишні поверхні. В деяких місцях на нас небезпечно осипався розкришений камінь, в інших — доводилось брести крізь глевкі підземні води. Я згадувала свої фантазії про зали храмів, про вулиці кам’яних містечок, про підземну бібліотеку, і не могла надивуватися з них.

Зовсім скоро наші налобні ліхтарі замерехтіли й майже одночасно згасли. Ми опинилися серед повної темряви, але цього разу з нами не було отця Штунди, який міг би освітити шлях силою своєї віри.

Послухай, — сказала я тобі, Богдане, після того, як ми добрих пів години просиділи мовчки в темряві, втрачаючи навіть найпростіші орієнтири і не маючи вже цілковитої певности, звідки прийшли і куди йдемо. — У мене є ідея. Я повернусь до церкви і принесу свічки. Ти зачекаєш на мене тут, бо так буде швидше, і мені все одно легше протискатись.

Я почула, як ти опустився долі і сперся спиною до мокрої стіни. — Я на тебе чекаю, — сказав ти. — Будь обережна.

Я була обережна, швидка і зграбна. Зворотний шлях я подолала удвічі або й утричі швидше, незважаючи на темряву. Я поспішала, бо знала, що ти чекаєш на мене десь там, у надрах землі, зовсім сам посеред підземелля. Уявляла, як видовжується для тебе час, як розмиваються відчуття, як спотворюється свідомість від цієї тиші, що тисла тоннами землі, від відсутности кисню. Страх за тебе і бажання повернутись якнайшвидше відкрили на моїх долонях і ступнях новий зір. Я відчувала стіни, вибоїни і ями перед собою.

Коли я, несучи за плечима рюкзак, наладований вузькими пахучими свічками з жовтого воску, розпізнала твою скоцюрблену постать посеред тунелю, і нахилилась над тобою, і освітила твоє обличчя розтанцьованим тривожним вогником, ти здався мені занадто спокійним. М’язи втратили напругу, немов у людини в глибокій стадії сну. Ти згодом сказав мені, що не знаєш, спав чи ні. І не можеш сказати, скільки часу минуло: тобі здалось, що надто багато — кілька днів, тижнів чи й місяців. Тяглість хвилин перестала існувати для тебе. Ти втратив її береги. Тебе охопив жах, що я ніколи не повернусь, і що ти не знайдеш виходу назовні, що навіки застрягнеш у котрійсь зі щілин. Ти зовсім забув, навіщо ми проникли під землю, чому серед ночі подалися до церкви, яку мету переслідували. Ти кинувся тунелем уперед, боляче ранячи себе об виступи стін, вдаряючись головою об стелю. Ти йшов і йшов — тобі здалося, це тривало вже кілька діб, ти обмацував руками глухі поверхні, тицявся носом у крижану твердь тільки для того, щоб усвідомити, що помилково подався в протилежний бік, що вхід, крізь який ми сюди проникли, в іншому напрямку. І ти розвернувся і рушив туди, і знову йшов нескінченно довго, повз навкарачки, ледь переставляючи кінцівки, а потім просто ліг і лежав, про все забувши, навіть про свій страх. Тебе заповнила приємна байдужість. Можна було перестати думати, робити зусилля. Можна було відпустити все і відпочити. Ти відчув себе вдома, відчув, що досягнув мети, перебував просто в її осерді.

Ти лежав так, аж доки маленький вогник свічки не виник із повітря навпроти твоїх очей, і доки на твою щоку не скрапнула, обпаливши, краплина гарячого воску.

Знаєш, — згодом зізнався мені ти, і це твоє зізнання, Богдане, відгукнулось у мені тривогою, — тієї миті я усвідомив, яким солодким і безпечним може бути забуття.

Ми вилізли в тепло нічної стайні, зворохобивши сонних тварин. Вони завовтузились і заметушились. Зарохкали свині, схарапуджено навалюючись одна на одну, збиваючи з ніг. Задихали тяжко коні. Корови нервово жували прив’ялу вчорашню траву, яка залишалася на підлозі під їхніми копитами. Кози тремтіли. Кролі пряли вухами, напруживши свої перелякані тільця так сильно, що ті затвердли на камінь. Тим часом камінний святий Онуфрій нерухомо витанцьовував посеред пташиного пір’я, посеред лопотіння крил, дряпання пазурів, роззявлених у паніці дзьобів. З балки на нас вороже світила очима кішка. Наші налобні ліхтарі заблимали і знову запрацювали. Твій смартфон впіймав мережу, і ти подав сигнал.

Ми чекали на приїзд нашого спільника, вдихаючи гарячу суміш тваринних запахів, їхніх подихів і випарів, посліду, шерсти й секрецій. Вони трохи вгомонились, звикнувши до нашої присутности. Одна з льох навіть насмілилась наблизитись і тицьнулась мордою мені в руку. Я обережно ковзнула долонею по її задубленій шкірі, по жорсткій щетині. Відчула ніжність