Софія Юріївна Андрухович - Амадока

міміці. Він курив цигарку за цигаркою, витирав піт із чола. Телефонував до високопосадовців, військових, мерів міст і голів міських рад, до міністра культури і якогось єпископа. Побіг геть, повернувся, пообіцяв з-під землі дістати Онуфрія, побіг знову. Ти, Богдане, кинувся, було, за ним. Хотів якось загладити ситуацію, хотів заспокоїти. Але повернувся засмучений, з опущеною головою. Священник не зводив із тебе погляду примружених очей. — Кому ви допомагаєте, Богдане? — запитав він. — Ви повинні вирішити, з ким ви у цій справі.

Того дня не чутно було гепання. Того дня, вочевидь, дорогу не прокладали.

Він тобі довірився. Увечері, коли запала густа сюркітлива тиша, він повів нас підземним ходом, присвічуючи ліхтариком. Одним із тих ходів, які починалися з церкви і були замуровані. Цей, як виявилося, зачинений кованою лядою на замок, легко відчинявся.

У підземеллі було вогко й холодно, мене били дрижаки. Ти міцно тримав мене за руку, йдучи слідом за священником. Кожен із нас підсвічував власним смартфоном — одначе, зовсім недовго. Хвилин за десять телефони згасли, померли, несподівано розрядилися. Ми запали в цілковиту темінь, яка проникла крізь наші очниці в тім’я, в мозок, наповнила наші хребти.

Ми йшли наосліп, і священник сказав, що так і треба, що це символ людського життя, ось таке блукання підземними норами. Що жоден ліхтар не допоможе зрозуміти напрямок і віднайти правильний шлях. Ти можеш іти серед мороку, тільки слухаючи власне нутро, ловлячи промінь Божого світла. — Бачите його, чуєте? — запитував він. — Ось він, веде мене за правицю мою, такий м’який, як пінка з пряженого молока. Не бійтеся, він надійно мене тримає. Ходіть-но за мною слідом.

Я відчувала підземні протяги на своїх щоках. Мені чомусь здавалося, ми проминаємо просторі зали, видовбані в товщі землі, в яких цілком могли лежати прадавні кістяки ченців або сільських дітей XIII століття. Дітей, що, втікаючи підземним ходом із обложеної татарами церкви, відстали від жінок і поволі згасли тут, не знайшовши виходу. Намацуючи підошвою взуття круглий камінь під ногою, я не мала певности, що то не череп.

Що мені тільки не уявлялося посеред того мороку: цілі вулиці кам’яного містечка, круглі віконця у грубих стінах, басейни з чорною непорушною водою, в яких чорним киснем дихала чорна неповоротка риба, столи, врощені у ґрунт, з відполірованою дзеркальною поверхнею, зали підземних храмів із соляними оздобами, витесані в товщі стін полиці з напіврозкладеними фоліянтами (праворуч — кирилиця, ліворуч — глаголиця; на нижніх полицях — кругла, на верхніх — ламана).

Нам бракувало кисню, дихати ставало дедалі тяжче. Раз по раз ми впирались у глухі стіни і, здавалось, давно вже застрягли у сліпому відгалуженні заокругленого тунелю, з якого неможливо вийти. Я, схоже, починала втрачати притомність, і ти тягнув мене на своєму плечі, підхопивши за талію. Я чула твій хрипкий подих, чула сопіння священника попереду.

Але ми виринули назовні: просто в запах свійських тварин, у їхній гарячий сморід. Вилізли серед прілої соломи, поруч із товстими льохами, які схвильовано притискали одна до одної свої напружені боки в протилежному кутку хліва, якнайдалі від нас. Це був великий хлів, розділений на окремі стійла. Звівшись із колін і звикаючи до світла, я розрізнила коров’ячі морди, і кінські хребти, і метляння козячих хвостів, і ґелґотання птиці. Серед них стояв святий Онуфрій, кам’яний Онуфрій. Прохід до нього нам заступив великий індик. Його тіло було схоже на перетлілі дрова, на попіл, на лускату кулю. Він розгорнув хвоста і випростав крила: брунатно-чорний, попелястий, з білими цятками й смужками, — і завмер загрозливо, потворний і величний, з гнівною головою, увитою розкішними криваво-червоними гірляндами.

Я бачила, як тебе роздирали протилежності. Чула, як ти телефонував до Майструка, обіцяючи переконати священника. З раптовим пафосом запевняв, що залишати все це неподобство просто так не можна, що дрімучість селян немислима. Повторював, немов закляття: йдеться ж про культуру, мистецтво, наукові цінності! Виставка не може відбутись без своєї головної перлини! І ти, мовляв, саме тому залишаєшся тут, у Рукораку, докладаючи всіх зусиль, щоб переламати ситуацію.

Священникові ти натомість говорити нічого не насмілювався: його реакція була відома тобі наперед. Ти розумів сільських людей і їхній страх втратити свій оберіг. Ти співчував їхній наївній забобонності. Довгими годинами ти вислуховував розповіді старших жінок про чудеса, які кам’яний бовван їм явив. Помолившись йому, вони віднаходили загублені ключі, виявляли брехню, бачили віщі сни, всі насінини на їхніх городах проростали і врозтіч кидались кроти. Я спостерігала, як ти жалісливо зводив брови, ділячи з ними їхні переживання. Як палко кивав головою, ніби й тіні сумніву не маєш, що ця огрядна мати шести дітей справді побачила, як Онуфрій їй усміхнувся і накреслив у повітрі хрест, а після того її корова перестала народжувати мертвих телят.

Зізнаюсь, Богдане, це я порадила тобі звернутися до батька. Я ж хотіла допомогти. — Ти мусиш у когось запитати поради, — сказала я. — До батька я не звертатимусь, — відповів мені ти майже злостиво. — Чому? — запитала я. Ти мовчав, насупившись і стежачи за разком колорадських жуків на підвіконні. Я підійшла до тебе ззаду і поклала долоню на ліву лопатку: — Ти сам не впораєшся. Ти опинився між двох вогнів, — ласкаво прошепотіла у твою підпахву.

Батько уважно вислухав твою розповідь і пообіцяв невдовзі зателефонувати. — Є один чоловік, — сказав він тобі згодом, і його голос звучав у твоєму телефоні страшенно дивно: якось абстрактно, немов з колодязя сну. — Є один чоловік, який погодився допомогти. Він розуміється на мистецтві. Він мистецтвом займається. Це тонкий поціновувач. Справжній профі. Він знає людей і володіє необхідними техніками.

Тебе охопило полегшення. Ти видихнув у телефон десятки подяк. Потім сперся до облущеної стіни літньої кухні, примружив очі і розімлів на сонці.

Повз хату Марії проходив якраз священник. Ти вдав, що не помічаєш його і не чуєш його привітання.

Ти й сам не сподівався, Богдане, що він приїде так швидко. Ніби йому горіло. Ніби переслідував надзвичайну мету.

Він призначив нам зустріч на мості через Стрипу, аж у Заривинцях. Ми з тобою дійшли туди пішки. Двигун темно-оливкового мікроавтобуса з тонованими вікнами вібрував. У повітрі смерділо дизелем.

Широкоплечий чоловік у короткій куртці, яка відкривала волохату смужку попереку, курив, спершись на бильця мосту, і струшував попіл у ріку. Це й був Руслан. Він був нижчий від тебе на добрячих дві голови, але збудований немов із тугих кубів, тісно обтягнутих дубленою шкірою. Все, на що він спромігся, щоби вділити нам мить своєї уваги, — це відірвати погляд від місця, де течія кучерявилась навколо бетонного блока, що стримів із води,