Чарльз Діккенс - Великі сподівання

того, як ти занедужав, десь так, щоб сказати правду, з тиждень,- мовив Джо, затявшись про все сповіщати мене конче поступово.

- А ти не чув, що сталося з її майном, Джо, любий?

- Та воно тут така справа, друзяко,- сказав Джо,- що вона нібито майже все відписала міс Естеллі.. Але за день-два до нещастя власноруч приписала до духівниці [457] поправку, що заповідав цілих чотири тисячі містерові Метью Покеіу. Тільки з якої б то притичини, як ти гадаєш, вона заповіла цих цілих чотири тисячі йому? «Виходячи з відгуку Піна про вищезгаданого Метью». Бідді твердить, що там саме так і написано,- сказав Джо, смаковито повторюючи цю закручену фразу: - «Виходячи з його відгуку про вищезгаданого Метью». Цілих чотири тисячі. Шле!

Я так ніколи й не довідався, звідки Джо взяв, що ці чотири тисячі саме цілі, а не складені з частинок, але йому, очевидно, здавалося, що сказати так - значить підкреслити солідність цієї суми, отож згадуючи про неї, він щоразу додавав, що тисячі були «цілі».

Розповідь Джо дуже мене врадувала: це ж було єдине мов добре діло, доведене до кінця. Я спитав у Джо про інших її родичів - чи їм щось перепало.

- Міс Сара,- сказав Джо,- ця дістала двадцять п'ять фунтів на рік - купувати пігулки, бо в неї розливається жовч. Міс Джорджіана - ця одержала двадцять фунтів, і все. Місіс… як пак її звуть, друзяко, ту, що мила?

- Яка це мила? - здивувався я.

- Отак і є,- кивнув Джо.- Міс Яка-мила - (я здогадався, що під цим ім'ям він розумів Каміллу) - ця дістала п'ять фунтів на дешеві свічки, щоб могла заспокоїти нерви, коли пробудиться серед ночі.

Точність усіх цих деталей, як на мене, переконливо свідчила про вірогідність інформації Джо.

- А тепер,- сказав Дяко,- оскільки ти ще не надто піддужав, то я тобі, друзяко, лиш одну новинку підкину, і на сьогодні квит. Старий Орлік вклепався на тому, що пограбував людську оселю.

- А чию ж? - поцікавився я.

- Та такого, що кирпу здорово гне, ніде правди діти,- винуватим тоном мовив далі Джо,- хоч усе-таки дім англійця - це його фортеця, а у фортеці вдираються, лише коли війна. І скільки б він не мав гріхів, але із продажу зерна й насіння жив.

- Отже, це Памблечука дім пограбували?

- Саме так, Піпе,- підтвердив Джо,- і забрали весь виторг, і скриньку з грішми, і випили його вино, і підживились його харчем, і по пиці йому надавали, і за носа попотягали, і ще прив'язали його до ліжка й всипали як слід, а щоб не кричав, par набили насінням однорічних квітів. Але він упізнав Орліка, і тепер той сидить у місцевій в'язниці. [458]

Так-от потроху ми з Джо ставали все більш невимушеними у наших розмовах. Сили до мене повертались повільно, однак я таки одужував, і Джо весь час був поряд, аж мені стало уявлятись, наче я знов перетворився на маленького Піпа.

Бо ніжності Джо я саме тепер потребував, як ніколи, бувши перед ним немов безпорадним дитям. Він сидів і розмовляв зі мною так по-давньому довірливо й просто, і турботливість його була так по-давньому ненав'язлива, що мені часом здавалося,- а може, все моє життя, відколи я покинув нашу стару кухню,- це лише тяжке марення з недавньої лихоманки? Джо вдовольняв усі мої потреби, і тільки для куховарства та прибирання в помешканні знайшов одну дуже порядну жінку на місце попередньої моєї економки, яку він викурив відразу, як приїхав. «Чи ж повіриш, Піпе,- не раз казав він, пояснюючи це своє самовладдя,- вона у мене на очах прочоїгала дірку в запасній перині, немов у барилі з вином, набрала відро пір'я й уже потягла продавати. Коли б її воля, вона б завтра і твою перину поцупила, і з тобою на додаток, і все вугілля повиносила б у каструлях та мисках, а вино й горілку - у твоїх високих чоботях».

Того дня, коли я зміг би виїхати на прогулянку, ми дожидались так само нетерпляче, як ото колись мого зарахування в підмайстри. І коли цей день настав і під'їхав відкритий екіпаж, Джо закутав мене, взяв на руки, зніс по сходах і вмостив на сидінні, немов я й досі був малою безпорадною істотою, з якою він так щедро ділився багатством свого великого серця.

Джо сів поруч зі мною, і ми поїхали разом далеко за місто, де трава й дерева вже розбуяли літнім зелом, а повітря сповнювали ніжні літні пахощі. Була саме неділя, і я, дивлячись на цю мальовничість навколо, думав, як усе тут виросло й змінилося, як удень і вночі, під сонцем і під зорями розпашіли невибагливі польові квіти і голоси пташок набирали на силі, тоді коли я, бідний, тіпався в жару й маренні, і якби не згадки про те, як я кидався й марив, душевний спокій мій був би цілковитий. Але почувши недільний передзвін і ще раз пройнявшись цим привіллям краси, я зрозумів, наскільки мізерна моя вдячність - що навіть для цього занадто мало у мене сили,- і я схилив голову Джо на плече, як бувало в ті далекі часи, коли він возив [459] мене на ярмарок і враження через край переповнювали мою дитячу душу.

Згодом я трохи врівноважився, і ми розбалакались, як, бувало, колись, лежачи на траві на старій батареї. Джо анітрохи не змінився. В моїх очах яким він був тоді, таким і тепер лишився: просто відданим і просто чуйним.

Коли ми повернулись додому і він, узявши мене на руки, легко переніс через двір і потім угору сходами, я згадав той достопам'ятний різдвяний вечір, коли він ніс мене на плечах через болота. Досі ми ще ні разу й натяком не торкалися змін у моїх перспективах, і я навіть не знав, якою мірою йому відомо про те, що я пережив останнім часом. Я тепер настільки спроневірився у собі й настільки покладався на нього, що ніяк не міг вирішити, чи слід заводити розмову на цю тему, коли він сам її не починає.

- А чи ти чув, Джо,-• нарешті наважився я запитати одного вечора, коли він палив люльку біля вікна,- хто був моїм доброчинцем?

- Та чув, друзяко,- відповів Джо,- що це не міс Гевіше:,і.

- А хто саме то був, ти знаєш, Джо?

- Та чого ж, Піпе, я чув, наче це був той, що послав того іншого, котрий дав тобі банкноти