Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

— Спасибі, сину! — тепло, від усього серця сказав князь Володимир. — Підійди сюди, хочу благословити тебе перед далекою дорогою…

Князь Борис схилив голову, й батько благословив його, притулився щокою до білявого волосся Бориса.

Воєвода Вовчий Хвіст швидко зібрав дружину для князя Бориса — це були, власне, всі вої, що охороняли Гору й город Київ. Разом з Борисом їхав тисяцький Кучма — він достеменно знав усі шляхи в полі за Дніпром.

Виряджаючи Кучму, що на Горі був гостем його дому, Вовчий Хвіст говорив:

— Ти ж, тисяцький, їдь з князем Борисом за Удай, Сулу, Псьол — далі від Києва.

— Поведу його аж до Дінця — нехай гуляє князь.

— Заведи його далі від Києва… Зараз він тут не потрібен.

Тисяцький Кучма — невисокий, зовсім лисий чоловік — засміявся так, що стало видно три довгі зуби на верхній щелепі й один, схожий на гак, на нижній.

— Хотів би я бачити, що б робив Борис, якби справді побачив печеніга?! Адже утлий, кволий — хоч на ікону!

— Отакий став уже й Володимир — одні очі залишились, а душа… ні, душа його вже мертва…

4

Над Новгородом висіли важкі сірі хмари.

Дуже повільно, як з густого сита, світало. З неба сіявся краплина за краплиною дощ, що часом переходив у лапатий сніг, навкруг — і на концях новгородських, і над Ільменем — хвилями блукав туман. З цієї мокроледиці вряди-годи долітали тупіт коней, цокіт коліс на дерев’яних мостинах, приглушені людські голоси.

Тільки на дворищі Добрині-любечанина було тихо. Втім, яке дворище? Напередодні тут стояв терем, кліті, всякі служби, рядами стояли вози й сани, в стайні іржали коні, ревла худоба, когути в Добрині були такі, що коли співали заутра, то чули всі аж за Ільменем-озером… А слуг, слуг скільки було на дворищі в Добрині: великий двір — багато діла.

І от нічого цього немає. Добриня сидить на пні, час від часу підводить голову, оглядає дворище, стогін виривається з його горла.

Він — страшний: з непокритою, розкуйовдженою головою, бородою й вусами, у яких стирчить солома, дерев’яні скіпки, витріщеними очима, саднами на чолі, кров’ю, що запеклася на правій щоці.

І це не дивно: було дворище в Добрині — і от нічого немає, від терема лишились головешки та попіл, який присипає тепер дощем, вози й сани його поламані й побиті, коней і худоби в стайні немає, перелякані когути й кури розлетілись, навіть пес Баян втік з дворища… Немає, нічого немає в Добрині…

Він знову підводить голову і довго, нічого не тямлячи, тупо дивиться перед собою, на труп Рути, що лежить з надзвичайно блідим обличчям, заплющеними очима, витягнувши вподовж тіла руки.

— Руто, — каже він, — адже нічого, нічого немає…

Так, тепер у нього нічого немає, і його самого також немає. Тільки вчора він був воєводою Добринею, посадником великого князя київського в Новгороді, всі йому вклонялись і шанували, а зараз він сидить серед пожарища й пустки, он у тумані на мостинах цокотять колеса, чути людські голоси, ось мимо розчинених навстіж воріт ідуть мужі новгородські, і ніхто з них не тільки не вклоняється, а навіть не дивиться на Добриню… Що ж сталось, хто він нині є?!

Добриня підняв голову й дивився перед собою, але він нічого тепер не бачив, перед його очима проходили інші, далекі картини, душа, серце його, мозок розривались від напруги й невимовного страждання.

Ген, Добринє, був ти колись онуком славетного старійшини Анта і сином ницого любечанина Микули, та не захотів боротись ні за славу свого діда, ні за краще життя убогого батька, а пішов до города Києва, щоб збудувати власне життя, а коли боги поможуть, то здобути й свою, власну славу.

Втім, про славу він тоді, либонь, не думав. Де вже шукати тієї слави гридневі, що за велінням князя йде на смерть у широке поле… Пий, гриднє, веселись, сьогодні ти живий, здоровий, завтра, може, ворон закряче над тобою… Ні, не слави шукати було гридневі Добрині!

Але, виявилось, слава ходила з ним поруч, полюбився він княжичеві Святославу, і той зробив його сотенним, коли ж княжич полюбив сестру Малушу, то став йому Добриня щирим помічником і другом. Малуші, хоч вона й народила сина Святослава — Володимира, не пощастило — сина в неї забрали, сама десь загубилась у широкому світі, а Добрині поталанило: мав він приязненство й дружбу з Святославом, а пізніше став воєводою, уєм юного Володимира, посадником київського князя у городі Новгороді.

Куди ж тепер йому подітися, куди?! Залишатись у Новгороді не можна — учора новгородці спалили його дворище, нині можуть забрати й душу, потикатись до Ярослава — про це нічого й думати, і раніше князь був з новгородцями в одну душу, зараз тим паче підтримає тільки їх, іти в Київ до князя Володимира — ні, і князь Володимир, і бояри, й воєводи його, вся Гора не прийме ницого, побитого новгородського воєводу… І додому, в Любеч, нічого йти — він давно зрікся діда свого старійшини Анта, батька Микули, — ні, і в Любечі його ніхто не прийме.

А йти однаково було треба. Криючись від людей, Добриня знайшов у звалищі заступ, викопав в кінці двору на схилі Ільменя неглибоку яму, приніс туди й опустив тіло Рути, прикрив його різним луб’ям, закопав жону, довго сидів біля купи свіжого зернястого піску.

Надвечір він вийшов з свого двору. Цей двір тепер уже не належав йому, прощаючись з місцем, де він прожив чимало літ, Добриня довго ходив на пожарищі, думав, що йому треба взяти з собою. Тільки він не знав, що ж йому взяти, — люди й вогонь знищили все, що він допреже мав. Стоячи серед руїни, Добриня побачив одно — іржавий цвях-крутень, яким прибивають двері й вікна. Він узяв цей цвях, сховав у кишеню.

Сутеніло, коли Добриня залишив своє дворище. Втім, він цього й хотів, у присмерках ніхто його не міг пізнати. Глибоко насунувши на лоба шапку, піднявши комір, з ціпком у руках, він пройшов своїм кінцем над Волховом, вийшов за город, закрокував шляхом, що вився на південь.

Невдовзі Добриня зупинився, злякано подивився назад, бо почув там шум. Взявши в праву руку цвях-крутень, він дивився на шлях, на якому котилось щось чорне. Але вдаватись до цвяха не довелось — Добриню догонив пес Баян.

Він був надзвичайно радий псові, навіть присів на шляху, втішився, коли Баян лизнув йому щоку.

— Пес ти,