Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

і пес тепер я! — важко зітхнув Добриня. — Життя, от що зробило життя. Ходімо разом, Баяне!

5

У цей час до города Києва привозили звичайно по уставу дань — від Мстислава з далекої Тмутаракані, від Святослава з Вручого, Всеволода, що сидів у червенських городах, від Судислава з Пскова, а з Новгорода від Ярослава.

Але нині з княжою данню було недобре — гривні прислали до Києва тільки Святослав, Всеволод і Судислав, Мстислав щось забарився, гонці його не з’являлись у Києві, Муром і Ростов, не прийнявши Бориса й Гліба, мовчали, город Туров також сидів без князя.

Найгірше ж було з Новгородом. Княжі тіуни й ємці, що їздили туди приймати дань, повернулись на порожніх лодіях з недобрими вістями, жадали говорити тільки з князем.

Тіунів завели до Людної палати. Незабаром туди ввійшов і князь. У нього був хворобливий вигляд, цілий тиждень до цього він лежав, скаржачись на біль у серці, тільки через те, що тіуни бажали розповісти про свою подорож князеві, він підвівся, спираючись на посох, зайшов до палати…

— Що ж скажете? — запитав він у тіунів, які зустріли його низькими поклонами.

Вони мовчали.

— Чого мовчите? — дратуючись, уже голосніше сказав князь.

— Не сміємо й говорити, — відповів тіун княжого двору Горен. — Невеселі вісті привезли ми, княже…

— Що? Може, свіони?

— Ні, княже, гірше; князь Ярослав велів нам переказати тобі, що віднині Новгород не платитиме дані…

— Це сказав князь Ярослав, мій син?

— Так, княже, Ярослав, твій син…

Це був, либонь, найважчий удар, що впав на князя Володимира. За короткими й скупими словами тіунів про дань він відчув більше, страшніше, ніж вони сказали.

Далекий Новгород! Там пройшла вся юність князя Володимира, там він жив в одну душу з боярами, воєводами, могутнім новгородським вічем…

Рідний Новгород! Ти поїв і кормив сина Святослава Володимира і через нього утверждав єдність з городом Києвом, а відтак і всією Руссю…

Новгород, Новгород, ти піднявся, вдарив у дзвін, коли туди прийшла вість про зраду князя Ярополка, став під знамено Володимира, щоб іти на Київ, боронити Русь, а за тобою пішли всі полунощні землі.

Що ж з тобою сталось, Новгороде, коли ти у важкий, може найважчий для Русі, час зрікся города Києва, не хочеш давати йому дань, не хочеш говорити з твоїм годованцем — Володимиром-князем?

Ні, не Новгород, це сколихнулась Русь, людіє її, князь Володимир зібрав Русь, але викохав, виростив сили, що розривають її на шмаття…

По довгому мовчанні він сказав:

— Требіте путі й мостіть мости… Іду на Ярослава, сина свого…

Але що сталось з князем? Промовивши ці слова, він пополотнів, здригнувся, схопився обома руками за груди, з уст його вирвався крик і хрип, бояри, що стояли поруч, ледве встигли підхопити його тіло…

— Князь умре! — залунали в палаті крики. — О горе, горе руським людям! Князь умре!

6

Князь Володимир не помер. Кілька ночей і днів тіло його боролося між життям і смертю, він лежав непорушно від страхітливого болю в серці, в нього кам’яніли, хололи руки, ноги, часом князь втрачав пам’ять, проте життя на цей раз перемогло — в тілі князя були ще сили, могутнє серце витримало страшний удар. Через тиждень він сів, ще за тиждень встав, зробив кілька кроків, а там пройшов теремом…

І було ще одно, що змушувало його боротись за життя, перемагати хворобу, — князь Володимир дуже хотів жити, він розумів, що не може у цей вирішальний час піти з життя, хотів докінчити справи, які почав… Жити, боротись, перемогти й жити!

Він залишив Гору й оселився в теремі своєму в Берестовому…

Що вело його в цей терем, який стояв далеко за городом, на високій кручі над Дніпром, серед лісів, нетрів, пущі?

Важко розгадати людську душу, дуже важко сказати, чому князь Володимир у цей напружений і вирішальний час тікає від світу, оселяється в Берестовому. Може, він не хотів бачити суєтної, зрадливої, підступної Гори, може, не міг і боявся жити в теремі, де зазнав так багато горя, кривди, образ, де на каміннях в сінях запеклася навіки кров Ярополка, може, тут під охороною дружини хотів сховатись від Святополка, може, нарешті, його — хворого й немічного — вабили тиша, спокій Берестового?..

Дивує ще одно. В тихі палати берестовецького терема Володимир велить перенести бойові доспіхи князів колишніх, які прийняли з Золотої палати багато літ тому, меч же і щит отця свого Святослава цілує й сам чіпляє на стіні спочивальні в Берестовому.

Він не здавався, він ще боровся — від Берестового до города й назад мчали й мчали гонці, сюди вдень і вночі їхали бояри й воєводи — князь Володимир стежив, як збирається воїнство для раті з Ярославом, він знав, де їде в полі князь Борис, і, оскільки часу проминуло багато, а печенігів у полі не було, велить Борисові повертатись до Києва, нетерпляче жде його.

Мабуть, князь трудився навіть надто багато — на початку місяця червена він упав, спускаючись з верха терема, і два дні лежав без пам’яті, після того підвівся, але щось трапилось у нього з лівою рукою — стала неслухняна, в’яла, ніби мертва, кожного вечора у нього починало нестямно колотитись серце, судомило ноги…

Була задушлива грозова ніч напередодні 15 червена літа 1015-го. Увесь день перед тим неймовірно пекло, тиша велія стояла й безвітря, нічим було дихати.

Увечері над Києвими горами почала збиратись біляста хмара, вона висіла в небі й сяяла, як золота корона, коли ж сонце сховалось за Щекавицею, потемніла й почала швидко розтікатись над горами, долиною, Дніпром.

Але однаково скрізь було задушливо, тиша стала навісною, викреши, здавалося, кременем іскру — враз спалахне все навкруг… І люди справді боялись запалювати вогні — в таку сушу пожежа спопелить усе дерев’яне місто, — скоро Гора, передграддя, Подол поринули в темряву.

Проте якщо люди на землі вміли стерегти вогонь, то, либонь, у небі між важкими хмарами народилась іскра, і над Києвом уже пізньої години несподівано вдарила гроза — блискавиці раз за разом били в землю, хмари, ніби сполошені вівці, перли одна на другу, від чого зчинявся великий шум і тріск, — тільки ж з хмар не зірвалася ні одна краплина, суша була така ж, як удень, однаково нічим було дихати.

На ложі в берестовецькому теремі лежав і чув цю грозу князь Володимир. У просторій його світлиці горіли кволо й безбарвно дві свічі, в темряві було видно тільки стіл і