Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

Вовчий Хвіст голосно зареготався.

— Візантія… Ох-хо-хо! Ха-ха-ха! З Візантії Володимир взяв усе, що міг, — корону й жону… А що вона ще дасть? Грецький вогонь, військо? Ні, імператори ромеїв нічого не дадуть, вони хотіли б самі щось з Русі взяти… І сам Володимир боїться їх, бач, митрополита не бере… Ми, княже Святополче, не сваримось з Візантією, проте не надіємось на неї, нам потрібна сила.

Святополк дивився тепер за вікно, де видно було Дніпро, Десну.

— А Дніпро тече, тече, — промовив він.

— Так, Дніпро тече, і життя плине, плине, — підхопив Вовчий Хвіст. — Скажи, княже, — раптом запитав він, — а в тебе надійна підпора?

— Підпора князя — Гора, ви, — хитро відповів Святополк.

— Ми не хочемо мати київським князем сина робочича: який-бо отець, такі будуть і його сини… Буть тобі василевсом — сину Ярополка й царівни. Але Гора хоче чути слово й від тебе…

— Польський князь Болеслав дасть мені в поміч найкраще своє військо, буде надоба — королю допоможе німецький імператор Генріх — таке моє слово.

— Ти домовився про це твердо, княже?

— Болеслав — мій тесть і для слави Русі й моєї все зробить.

— І ти, княже, не забудеш нас — без Гори нічого не вдієш?!

— Де ви, там і я, — так скажи й Горі.

— Ми знаємо й віримо, княже… Пам’ятай і те, що ми нині православні християни, латинської церкви не хочемо, молимось руськими словесами.

— Папа римський благословить ни, церкву ж, єпископів матимете своїх. Анастас погодиться, воєводо?

— Подумаємо, княже… Диви, як же потемнів раптом Дніпро.

За вікном було видно Дніпро й Десну, кілька вогнів на горах київських.

Воєвода Вовчий Хвіст повернувся до Києва днів через десять і прийшов просто до терема Володимира. Він не пізнав князя — за цей час той якось дивно змінився, — коли воєвода земно йому вклонився, то побачив перед собою гострі вилиці, зовсім сиві вуса й довгий сивий чуб, блискучі, неначе запалені гарячкою, очі…

— Що привіз, воєводо?

— Його немає, княже. Я шукав Святополка в усіх градах на захід сонця від Києва й дійшов аж до україн нашої землі, але ніхто й ніде не бачив ні його, ні дружини.

Жовтим світлом горіли свічі. Володимир тривожними очима дивився на стіни, ікони, тьмяні лики святих. Чути було, як за стінами терема віє вітер.

3

А ще за кілька днів уночі з лівого берега Дніпра примчав з дружиною тисяцький переяславський Кучма, що одразу ж побував у воєводи Вовчого Хвоста.

Уранці воєвода з тисяцьким прийшли до князя Володимира.

— Страшні вісті, княже! Понад Пслом і Сулою з’явились печеніги. Разом з ними йдуть орди, яких у нашому полі не бувало, там земля здригається під копитами коней…

Коли б це трапилось раніше, а так уже бувало, князь Володимир не вагався б, не витрачав і години, велів дружині сідлати коней, сам під знаменом повів би рать супроти печенігів, розбив, розметав, розкидав їх у широкому полі.

Зараз це був уже не той князь Володимир — сумніви, вагання, одчай непокоїли його, він не хотів згодитись, але невблаганний страх вповз, як змій, у його душу.

Він боявся найперше Гори — його оточували не ті бояри й воєводи, на яких він покладався раніше. Вони вимагали від нього того, чого він не міг дати, вони хочуть владувати над усією землею, чого Володимир не міг допустити.

Сини! Він любив їх, надіявся, що сини підтримають його. Поки вони жили всі в Києві, на Горі, — це й справді була єдина й дужа родина, він був отцем роду, старійшиною в своїй княжій сім’ї, вони — покірливими, слухняними синами; і коли Володимир давав синам городи й землі, посилав їх князями, то мислив, що його родина обійме, зміцнить усю Русь.

Вийшло не так. Невиразно, але чим далі, то все дужче князь Володимир відчував, що, ставши князями земель, сини далі й далі відходять від нього, помічав він, що сини ворогують і між собою.

Була в князя Володимира дочка Предслава, нагадувала матір свою Рогніду. Роки йшли за роками, стала Предслава дозрілою й мужньою, надзвичайно красивою — такою ж, якою була Рогніда в городі Полотську, коли перед нею схиляли коліна князі й сміливі вікінги Півночі.

Знав Володимир ще одно — незважаючи на біль і образу, намагаючись забути все, красуня Предслава любила батька, шкодувала, ніколи за все своє життя не сказала злого слова — вона була такою ж, як і її мати, у великій любові вміла все прощати…

Але ж він сам за довгі літа не сказав їй теплого слова, не дбав про її долю, один тільки раз, повернувшись з походу, привіз їй зелене намистечко з Тмутаракані.

Ні, не тільки синів, і дочки в князя Володимира не стало, зустрічаючи Предславу, він опускав очі, не дивився на неї. Горе? Так, це було великим, але неминучим і непоправним горем Володимира-князя.

І вже відчуваючи свою кволість і хвороби, думаючи про невблаганну, страшну годину, якою докінчується все на світі, князь Володимир мислив про те, хто посяде після нього Київський стіл, хто зможе докінчити його справу.

Володимир розумів, що князем після нього мусить бути той, хто буде гідним цієї корони в очах імператорів візантійського і німецького, не Ярослав, не Мстислав — старші сини, а Борис — син жони-василіси Анни. Через це він після похорону Анни не відпускав його з Києва, тримав біля себе.

Почувши про печенігів, він покликав Бориса до себе.

— Сину мій Борисе, — почав Володимир, — ти моя надія і радість, підпора й наступник! Нині, коли немощний став, хотів би бачити тебе біля себе, токмо на тя покладаюсь. Але що маю діяти — на Київ ідуть орди печенізькі, вже, каже сторожа поля, стоять вони на Пслі, Сулі, скрізь по Сейму. Вести рать самому, але хто буде в Києві-городі?! Боярству своєму нині не вірю, десь готує змову проти мене Святополк… Піду на рать — чую смуту в городі Києві, боюсь за стіл отця мого, чую звабу й кров… Тому вирішую так… Я мушу бути в Києві-городі, а тебе посилаю супроти печенігів. Воєвода Вовчий Хвіст уже готує дружину, разом з тобою іде тисяцький переяславський Кучма, їдь шукай і бий печенігів, я ждатиму тебе…

Блідий, без кровинки в обличчі, стояв князь Борис перед князем Володимиром.

— Не турбуйся, отче, — сказав він, — я стану на чолі дружини, поведу її на печенігів, з перемогою повернусь назад і тим примножу славу твою й