Іван Павлович Багряний - Сад Гетсиманський

уваги, що в кожній людині, яка ходить по світу, є маленька іскорка отієї гордості, яка колись, рано чи пізно, може вибухнути небезпечним полум’ям, що вже не роззброюватиме варту, а просто тотально валитиме мури.

Санько Печенізький ходив цілі дні не то, як закоханий, не то, як «мішком прибитий». Дуже йому сподобалася подія! Від, либонь, думав, що б йому такого й собі встругнути…

Прикрим вислідом події було те, що перелякані тюремники позбавили весь 2–й спецкорпус прогулянок на кілька днів, але то нічого.

Знову й знову обговорюючи цю подію тихенько в кутку, Санько нарешті висловив Андрієві радісну сентенцію, що, «Виходить, не тільки ми з вами сидимо правильно!»

Санько, одначе, не пиляв ґрат і не роззброював коридорного, бо то хоч і романтично, але видалося йому безглуздям. Та й спокійно не міг всидіти. Не маючи нагоди прикласти свою енергію революційне, Санько все–таки іноді викидав коники на втіху цілій камері й на поругання тюремної адміністрації та взагалі всіх, «хто не з нами».

Ось Руденко сидить у кутку в позі Будди й перед «люстром» священнодіє, видушує угрі й збирається голитись. Санько лежить на його місці поруч з Андрієм і мріє. Він фантазує буйно на тему: «От якби оце вони вирвались усі на волю! Всі! Камера 12–та й 10–та, й весь другий спецкорпус, і вся тюрма!.. Зайняли Холодну гору, а тоді зайняли весь Харків!.. А тоді!.. Стільки народу!! Боже!! А до них би пристала армія й авіація!! А тоді танки!.. І–іх!..»

Саме на цім місці раптом до камери увірвався наглядач і рябцем кинувся до їхнього кутка. Впав на Руденка й вихопив люстро. І з тим люстром тріумфально й злорадно помаширував з камери. «Ага! Отепер вам усім буде!!» Він відібрав тяжко заборонену річ.

Санька страшенно вразила й огірчила така неспівмірність між його героїчною мрією й такою от мізерною дійсністю. Він зажурився. А найбільше зажурився від того, що весь їхній куток буде тяжко покарано, і не так він болів серцем за куток, як за своїх друзів — Андрія, Миколу й Руденка, — це ж їм приварять карцера! Цього Санькове серце не могло винести. Нудьгуючи, він крутився біля дверей і зазирав крізь щілинку в коридор, приноровляючись — стаючи навшпиньки або присідаючи, — щоб щось вгледіти. Це ж там коридорний вже, напевно, доклав начальству, воно зараз прийде і на підставі речового доказу про злочин буде біда. Санько помітив, що той «речовий доказ» коридорний сховав до столика. Тоді Санькові прийшла раптом ідея. Він змобілізував швиденько весь камерний пролетаріат І звелів їм зливати мерщій до параші все, що де є, — з мисок і з глечиків, з горнят тощо, щоб було повніше. А тоді несамовито затарабанив у двері:

— Коридорний! Парашу винести! Коридорний!.. Тече!! Повна–а!!!

Він тарабанив настирливо, доки коридорний не відчинив. Схопивши парашу, навіть не чекаючи, що скаже коридорний, великий гурт з Саньком на чолі потяг її геть. Двері зачинилися. Через якийсь час двері знову відчинилися, й хлопці принесли порожню діжку назад. Коли коридорний загримав засувами, замикаючи, Санько повернувся до дверей спиною й помаширував у куток через всю здивовану камеру, як солдат Швейк. Лице його розтягала блаженна посмішка, а в руках він тримав, як ікону, Руденкове люстро.

В кутку Санько добув швиденько мотузку і, перш ніж камера збагнула що й до чого, опустив люстро через вікно в нижню камеру, попросивши Андрія потелеграфувати, щоб прийняти коштовний інвентар на збереження, тимчасово. Санько прекрасно здавав справу, що з хвилини на хвилину може впасти трус на їхню камеру. Дійсно, тільки–но встиг Санько пустити мотузочку, яка побігла по підвіконню й геть у вікні щезла, мов слідок, за люстром до камери ввалилось начальство— альбінос, карнач, черговий корпусу та кілька хлопців у білих халатах. В дверях стояв понурий наглядач.

— Заключонниє! Садітесь!! — вигукнув альбінос свою ідіотичну команду, на якій він, напевно, поміщався й поза якою, мабуть, не вмів нічого іншого. І по тім істеричнім вигуку вся юрба поперлася в куток.

— Которі? — спитав карнач у наглядача, і той від дверей показав рукою на Руденка, Андрія, Миколу.

Санько теж був у кутку, оскільки куток потрапив в стан облоги.

Куток піддався наглій і пильній ревізії на предмет викриття люстра й різних інших заборонених речей. Санько з наївною міною навіть намагався допомагати шукачам щастя робити обшук, за що замалим не дістав по карку.

Крім кутка, було перевернуто всю камеру. Але обшук нічого не дав, люстра не було. Карнач і альбінос кричали, обіцяли страшну кару, але… обшук нічого не дав, і для кари не було формальної підстави. Доскіпування теж не дали нічого.

Виходячи, сердитий карнач не витримав і визвірився біля дверей на коридорного, прошипів:

— Так де ж твоє люстро?!

Бідолашний коридорний, що так невдало поквапився наробити рейваху з тим люстром, кліпав очима перелякано й мурмотів:

— Було ж… Вкрали… Вони ж вкрали… Мабуть…

— Мабуть! — перекривив карнач і сердито сплюнув. — Ідіот!

Дійсно. Як можна вкрасти щось у наглядача! Та якщо в нього навіть був «речовий доказ!» і його вкрадено, то наглядач круглий йолоп. І камера, зрештою, тут ні при чому.

Коли начальство пішло, через якийсь час Санько тихенько постукав у двері. Наглядач відчинив. Був він червоний, видно, добре йому влетіло.

— Слухай, товаришок! — звернувся Санько лагідно–лагідно. — Ти піди в голярню на Сумській, знаєш? Там стоїть дзеркало… Так ти подивися в нього, який ти дурень…

Наглядач хотів ударити Санька замком, але Санько передбачливо відступив на три кроки й з наглядачевого заміру нічого не вийшло.

— Піди… І ніколи не кажи «гоп», поки не перескочиш. Ти це запам’ятай, — порадив йому Санько беззлобно.

Люстро Санько «стибрив» дуже просто. Коли вони поверталися з реліквією назад, вони стовпилися біля дверей за наглядачем, і, доки наглядач відмикав двері, Санько проробив конфіскацію. Для цього йому треба було всього десять секунд.

«Боже! Скільки за десять секунд чоловік може зробити!»

Другий Саньків коник був і зовсім запаморчливий.

Санько його викинув у перший же день після карантину, як камеру повели гуляти.

На прогулянку, як звичайно, водили партіями по 40 та по 50 чоловік. Миколі, Андрієві, Санькові й всьому їхньому куткові припало йти в останній партії. Коли вони йшли черідкою по сходах, на середній площадці Андрій побачив газету, що лежала на столикові наглядача. Він ішов перший, за ним Санько, потім Микола…

— От би почитати