Афанасій Фрезер - 100 чарівних казок світу

– А ось і подивимося!

Утретє «гаркнув» він чорта по голові – і Святого Духу.

– Вбивають! – заголосив чорт і так, із зав'язаними очима і жалібними стогонами, водяною змійкою в озеро пірнув, все як на духу Скара-оському розповів: відьмак ваш Деніле – ось вам моє слово.

А Деніле сидить на бурдюку і думу думає, як би його додому донести. Виходить з озера третій чорт з величезною булавою напереваги:

– Так от ти який, друже! Тепер моя черга з тобою змагатися. Хто з нас булаву оцю найвище підкине, той і гроші візьме.

– Ось з тебе, нечисть, і почнемо!

Чорт булаву я-а-ак шпурне – тільки через три доби в ґрунт врізалася, земну твердь трохи не похитнула.

– А тобі так слабо? – хвастає чорт.

– Нічого не слабо, витягни її з матінки землі.

Чорт і витягнув.

– Ну, чого зволікаєш час?

– Будь терплячий, лукавий, устигнеш.

Жде-чекає сатана, а вже ніч: зірки мерехтять, а місяць щербатий.

– Що ж не кидаєш?

– Кинути недовго, прощайся з булавою.

– Чого б це?

– Бачиш на місяці щербинки? Це брати мої потойбічні. їм як повітря залізо потрібне – нічим коней підкувати. Глянь, як руками розмахують, на булаву твою око поклали.

– Е ні! Булава – від дідів-прадідів спадок, нізащо з нею не розстанусь! – підхопив булаву і – в озеро. Доповідає Скараоському, як ледве без булави не залишився.

Закипіла в Скараоськом лють, зібрав він нечисть і наказує:

– Хай котрийсь із вас негайно піде і погубить прокляттями недруга нашого!

Вийшов один чорт наперед, а сам так і труситься.

– Не бійся! – підбадьорив Скараоський. – Погубиш – у чині піднімешся.

Мить – і чорт стоїть перед Деніле.

– Гей, друже! Ти своїми витівками всіх чортів на вуха підняв, тепер не відкрутишся. Будемо проклинати один одного: хто в цьому кращий буде, той і гроші візьме.

Як почав клясти нечистий, так бідний Деніле на одне око кривий став, але взнаки не подав:

– Не на того напав, нікчемний чорте! Наплачешся у мене.

– Що даремно базікати, вивергай уже прокляття, коли вдатний.

– Перекидай бурдюк із золотом через плече і за мною: вдома залишив батьківські прокляття.

З цими словами він осідлав бурдюк. Підхопив його нечистий разом з бурдюком на плечі, Деніле й оглянутися не встиг, як опинився вдома, побачив жінку і дітей.

– Сини мої любі, тягніть-но сюди прокляття батьківські: чесалку і гребені для клоччя! – розпорядився Препеляк.

Набігло дітлахів звідусіль, кожен – з батьківським прокляттям.

– Тримайте, молодці, цього пана, та прокленіть, як слід, щоб мало не здалося!

А дітям, ясна річ, сам чорт не брат. Накинулись усією оравою і давай лукавого чесати. Чорт як закричить та як чкурне. Про гроші навіть не згадав.

А Деніле Препеляк з того часу про бідність та голод зовсім забув і довге життя прожив. До глибокої старості збирав за багатим столом своїх дітей.

Міхай Емінеску

Дитя сльозинки

Давним-давно, коли в пустелі можна було зустріти бога, жили-були похмурий, як непроглядна ніч, цар із світосяйною, як білий день, царицею.

Півстоліття воював цар із сусідом. Сусід покинув цей світ, але ворожнеча кипіла в крові його нащадків. А в похмурого царя не було дітей, тож йому нікому було передати свою ненависть. Світосяйна цариця жила як удова при старому чоловікові, тому що він більше часу проводив на війні, ніж у її покоях.

Якось уставши з ліжка, вона почала оплакувати свою бездітність перед образом матері всіх скорботних, і відповіддю на благання юної цариці були сльози, що полилися з темних очей Богородиці. Цариця приклалась устами до вологої ікони і незабаром відчула, що чекає дитину.

Минуло дев'ять місяців, і цариця народила сина. Хлопчик був біліший за молоко, із сяючим, як місячні промені, волоссям, і назвали його Фет-Фрумос – дитя сльозинки. Похмурий цар забув про свою похмурість, а сонце три доби не поступалося місяцю місцем на небосхилі.

Хлопчик ріс не щодня, а щогодини.

Убравшись у силу, велів він викувати собі залізну палицю, якою грався, підкидаючи її аж до неба. Озброївшись так, пішов він війною на кревних ворогів-сусідів.

На третій день шляху його очі побачили палац із сліпучого білого мармуру. Він стояв на острові, що потопав у зелені, а навколо розливалися дзеркальні води озера. Сів він у позолочений човен, що здіймався і опускався на чистих хвилях, наліг на весла і незабаром опинився біля мармурових палацових сходів, освітлених канделябрами, у яких горіли зірки. Пройшовши до зали, він побачив стіл, що вгинався від страв, а подавалися страви не в чому-небудь, а в перлових мушлях. Бояри веселилися, немов згадали молодість.

– Здоров був, Фет-Фрумосе! – привітав його цар. – Начувся я про тебе, тепер ось побачилися.

– А тобі недовго жити лишилося – виходь на смертний бій. Досить замишляти зло проти мого батька.

– Не про змови ж мовиться, я чесно на поле бою виходив. А проти тебе не вийду, краще братом назву.

Кинулися царські сини один одному в обійми, випили братину[11] з радісними боярами, і питає цар Фет-Фрумоса:

– Кого ти найбільше на світі боїшся?

– Тільки бога. А ти?

– Тільки бога та лісової відьми. Ця жахлива стара розоряє моє царство. Де не пройде – пустелі та руїни. Програв я з нею війну, тепер ось десятину їй плачу – кожного десятого юнака моїх підданих. Сьогодні якраз її день збирати данину.

О дванадцятій годині ночі в темному небі з улюлюканням промайнула скажена лісова відьма. Крила її маяли на вітрі, старече лице нагадувало видовбану джерелами скелю, на голові росли дерева, очі її – два провалля, рот – чорна дірка.

Фет-Фрумос на льоту зловив чаклунку і з усієї сили шпурнув її у величезну кам'яну ступу, придавив зверху скелею і скував сімома залізними ланцюгами. Хоч як намагалася відьма випручатись, нічого не вийшло, і покотилася вона в ступі через ліси, залишаючи за собою темний слід.

Фет-Фрумос повернувся, бенкет відбенкетував, а потім тільки узяв палицю і по сліду пішов. І привів його слід до білого терема. На порозі застав він дівчину. Вона сиділа за прядкою і пряла. Білосніжне плаття, золоті коси, вінок з конвалій, тонкі пальці, що утримували золоте веретено, – такої красуні він ще не бачив.

Почувши, як підійшов Фет-Фрумос, дівчина підвела на нього очі кольору морської хвилі.

– Вітаю тебе, Фет-Фрумосе, – мовила вона. – Ти давно заволодів моїми снами, в яких ми кохаємо один одного.

– Ти сама досконалість, – прошепотів він у відповідь. – Чия ти дочка, красуне?

– Лісової відьми, – призналася вона, похнюпивши голову.