Дебора Харкнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

— Я так і знав. Шкода. Мені той триптих дуже подобався. А тепер мені доведеться чимало попотіти, щоб знову повернути його собі, — сказав Метью, відкинувшись на спинку свого крісла. Дерево на знак протесту заскрипіло. Метью потягнувся за листом. Почерк у ньому був такий ретельно-витончений, із такою великою кількістю хвостиків та завитків, що за ними майже неможливо було розібрати літери.

— А чому в нього такий квітчастий почерк? — здивувалася я.

— Хофнагелі прибули сюди з Відня і не мали чим зайняти свій вільний час. Чим вишуканіше почерк, тим краще — якщо йдеться про його величність, — загадково відповів П’єр.

— Я маю йти до Рудольфа сьогодні після обіду, — сказав Метью із задоволеною посмішкою, складаючи листа. — Мій батько буде втішений. Він також прислав трохи грошей та коштовностей, але, здається, де Клермони цього разу відбулися доволі легко.

П’єр видобув іще одного листа, меншого за розміром, написаного менш витіюватим почерком.

— Імператор додав постскриптум. Власноруч.

Я зазирнула Метью через плече, поки він читав його.

«Bringen das Buch. Und die Hexe». Унизу виднівся підпис імператора — закручений, з витонченим «Р», округлим «д» та «л» і подвійним «ф».

Німецьку я встигла добряче підзабути, але сенс написаного був чітким і однозначним: «Принесіть книгу. І прихопіть відьму».

— Рано я зрадів, — пробурмотів Метью.

— А я ж казав тобі, щоб ти ловив його на оте велике полотно Тиціана «Венера», яке твій батько забрав у короля Філіпа, коли його дружина була проти, — зауважив Гелоуглас. — Як і його батька, Рудольфа завжди незбагненно й незаслужено вабило до рудоволосих жінок. І відвертих малюнків з великою кількістю оголеної жіночої плоті.

— І до відьом його теж вабило, — стиха мовив мій чоловік і кинув листа на стіл. — Його привабила не картина, а Діана. Можливо, мені доведеться відмовитися від цього запрошення.

— Це не запрошення, дядечку. Це — наказ, — нахмурився Гелоуглас.

— А Рудольф має Ешмол-782, — нагадала я. — І цей манускрипт не заявиться сам по собі до «Трьох Круків» на Шпоренгассе. Нам треба буде знайти його.

— Це ви нас називаєте круками, тітонько? — спитав Гелоуглас, удаючи, що образився.

— Я кажу про вивіску на будинку, йолопе. — Як і всяке інше помешкання на вулиці Шпоренгассе, наш будинок мав знак, а не номер. Після пожежі, яка сталася в цьому районі в середині сторіччя, дід нинішнього імператора наполіг на тому, щоб будинки відрізнялися один від одного чимось помітнішим, аніж прикрасами сграфіто, видряпаними у штукатурці.

Гелоуглас весело вишкірився.

— Я чудово розумів, про що йдеться. Але мені подобається, як спалахує твоє гасло, коли ти сердишся.

Я хутко загорнулася у маскувальне заклинання, притлумлюючи своє світіння до прийнятного, людського рівня.

— До того ж, — продовжив Гелоуглас, — серед моїх одноплемінників бути прирівняним до крука — великий комплімент. Я буду Муніном, а Метью — Хугіном. А тебе, тітонько, зватимуть Гьондуль. Із тебе вийде непогана Валькірія.

— Про що це він? — спитала я Метью, нічого не розуміючи.

— То — круки Одіна. І його дочки.

— О, дякую тобі, Гелоугласе, — зніяковіло мовила я. Непогано, коли тебе прирівнюють до доньки божества.

— Навіть якщо ця Рудольфова книга й справді є отим манускриптом Ешмол-782, ми не можемо з упевненістю сказати, що він містить відповіді на наші запитання. — Прикрий випадок із манускриптом Войнича і досі непокоїв Метью.

— Історики ніколи достеменно не знають, чи дасть той або інший текст відповіді на запитання. Утім, якщо ні, то в результаті наші запитання від цього лише покращають і стануть якіснішими, — відповіла я.

— Узято на замітку, — зіронізував Метью. — Оскільки без тебе я не зможу потрапити на прийом до імператора або до його бібліотеки, і оскільки ти не зможеш полишити Прагу без книги, то нічого не вдієш. Доведеться нам іти до палацу удвох.

— Усе буде нормально, дядечку, — підбадьорливо мовив Гелоуглас і весело мені підморгнув.

У порівнянні з нашим візитом до Ричмонда, похід угору вулицею скидався на відвідини сусіда, до якого ми зайшли чашку цукру позичити. Тільки при цьому нам довелося начепити на себе офіційний одяг. Господиня папського посланця була приблизно моєї статури, і її гардероб принагідно забезпечив мене розкішним та підхожим одягом як для дружини англійського достойника. Господиня швидко запевнила мене, що і як для представниці родини де Клермонів ця одіж також є цілком доречною. Мені подобався стиль одягу, який носили заможні жінки Праги: прості сукні з високими комірами, спідниці у формі дзвонів, вишиті накидки з висячими рукавами, отороченими хутром. Невеличкі рюші, які вони носили, стали іще одним бажаним захисним бар’єром між стихією та мною.

Метью, хвала Господу, відмовився від своєї ідеї-фікс про червоні панчохи на користь своїх звичних сірих та чорних кольорів, підкреслених темно-зеленим, який узагалі був найпривабливішим з усіх кольорів, які він носив. Сьогодні темно-зелений зблискував у розрізах його опуклих бриджів і визирав підкладкою з-під відкритого комірця його куртки.

— Маєш чудовий вигляд, — сказала я, ретельно оглянувши Метью.

— А ти схожа на справжню богемську аристократку, — відповів він, цьомкаючи мене в щоку.

— Ну що — скоро йдемо? — поцікавився Джек, аж підстрибуючи від нетерплячки. Хтось знайшов йому сріблясто-чорний ліврейний костюмчик, а на рукаві причепив зображення місячного серпика та хреста.

— Значить, ми йдемо як де Клермони, а не як Ройдони, — повільно мовила я.

— Ні. Ми — Метью та Діана Ройдони, — пояснив Метью. — Просто ми зараз подорожуємо у супроводі слуг родини де Клермонів.

— Це всіх зіб’є з пантелику, — зауважила я, коли ми виходили з дому.

— Безперечно, — посміхнувся Метью.

Були б ми звичайними громадянами, то нам довелося б підніматися новими палацовими сходами, що приліпилися до фортечного муру і були зручними й безпечними для пішоходів. Натомість ми рушили по Шпоренгассе верхи на конях, як і належить посланцю королеви Англії, і це дало мені змогу добре роздивитися будинки з їхніми похилими фундаментами, барвистими сграфіто та намальованими вивісками. Ми проїхали повз будинок Червоного Лева, Золотої Зірки, Лебедя та Двох Сонць. На вершечку пагорба ми різко завернули до району, що повнився особняками аристократів та придворних чиновників і називався Градчани.

Я вже не вперше побачила замок, бо, під’їжджаючи до Праги, ми помітили його силует, що бовванів над сусідніми спорудами,