Дебора Харкнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

перш ніж він встиг ударитися об тверді вампірські ноги. Коли Джек проходив повз Гелоугласа, той швидко зняв з нього шапку та рукою скуйовдив йому волосся.

— Ми мало не замерзли. На річці. А одного разу сани перекинулися, але собака не постраждав. Я їв смаженого вепра. А в Енні спідниця потрапила в колесо, і вона ледь не гепнулася з воза. — Джеку кортіло розповісти про подорож все й відразу, і слова сипалися з нього, мов горох. — Я бачив комету. Вона була не дуже велика, але П’єр сказав, що мені слід розповісти про неї пану Гарріоту, коли ми повернемося додому. Я навіть малюнок зробив. — Джек засунув руку під свій засмальцьований камзол і витягнув так само засмальцьовану смужку паперу. А потім віддав її Метью так, наче то була якась священна реліквія.

— Непогано намальовано, — сказав Метью, нарочито ретельно роздивляючись рисунок. — Мені подобається, як добре ти передав вигин хвоста комети. І ти розмістив довкола неї інші зірки. Молодчага, Джек. Пан Гарріот буде задоволений твоєю неабиякою спостережливістю.

Джек аж засяяв.

— Це був мій останній шматочок паперу. А в Празі папір продається? — Коли ми жили в Лондоні, Метью взяв собі за правило кожного ранку постачати Джеку шматочки паперу. Що з ними робив Джек — можна було лише здогадуватися.

— Та в місті повно паперу, — відповів Метью. — Завтра вранці П’єр відведе тебе до крамниці в Малій Страні.

Після такої цікавої обіцянки дітей було важко відвести нагору, але Тереза продемонструвала, що для такого завдання вона має достатньо і лагідності, і рішучості. Нарешті у чотирьох дорослих з’явилася можливість вільно порозмовляти.

— Джек хворів? — спитав Метью у П’єра, нахмурившись.

— Ні, мілорде. Відтоді як ми поїхали від вас, він погано спав, — відповів П’єр. І, повагавшись, додав: — Гадаю, що колишні гріхи переслідують його.

Метью кинув хмуритися, але тривога на його обличчі залишилася.

— А в іншому подорож пройшла так, як ви й сподівалися? — То був хитрий спосіб дізнатися, чи не натрапили вони, бува, на бандитів і чи не переслідували їх неприродні та надприродні істоти.

— Подорож була тривалою й холодною, — сухо повідомив П’єр, — а діти постійно були голодні.

Гелоуглас розреготався.

— Гарна відповідь.

— А як у вас справи, мілорде? — поцікавився П’єр, зиркнувши на Метью. — Усе вийшло у Празі так, як ви й сподівалися?

— Із Рудольфом я не бачився. Подейкують, що Келлі заліз на горішні поверхи Порохової вежі й працює там із перегінними кубами, час від часу висаджуючи їх у повітря, — доповів Метью.

— А як у Старому Граді? — делікатно поцікавився П’єр.

— Майже так, як і завжди, — відповів Метью легким і невимушеним тоном, який безпомилково вказував на те, що насправді він був чимось занепокоєний.

— Так, як і завжди, якщо не зважати на чутку з Гебрейського кварталу. Одна з їхніх відьом витворила істоту з глини, яка вночі крадеться вулицями. — Гелоуглас кинув на свого дядька нарочито невинний погляд. — За цим винятком нічого практично не змінилося відтоді, як ми востаннє бували тут 1547 року, щоб допомогти імператору Фердинанду навести порядок у місті.

— Дякую, Гелоугласе, — сказав Метью тоном холодним, як зимовий вітер із ріки.

Ясна річ, для того, щоб зробити глиняну істоту і змусити її рухатися, потрібне було не якесь там звичайне заклинання. Ця чутка могла означати лише одне: десь у Празі мешкає така ж ткаля, як і я, котра має здатність пересуватися між світом живих та світом мертвих. Але мені не довелося прохати Метью поділитися своєю таємницею. Його племінник випередив мене.

— Невже ти гадаєш, що зможеш тримати тітоньку в невіданні стосовно отієї глиняної істоти? — здивовано похитав головою Гелоуглас. — Ти рідко буваєш на базарах. Жінки з Малої Страни знають усе, включно з тим, що імператору подавали на сніданок, і тим, що він відмовився прийняти тебе.

Метью провів пальцями по розмальованій дерев’яній поверхні триптиха і зітхнув.

— Тобі доведеться віднести оце до палацу, П’єре.

— Але ж це предмет вівтаря з Сеп-Тура, — запротестував П’єр. — Імператор відомий своєю обачливістю та обережністю. Із часом він тебе неодмінно прийме.

— Якраз часу нам і бракує, а де Клермони мають дуже багато вівтарних прикрас, — із сумом мовив Метью. — Стривайте. Я зараз напишу імператору записку, а тоді вже підемо до нього.

Невдовзі Метью відправив П’єра разом із триптихом. Та слуга через деякий час повернувся з так само порожніми руками, як раніше Метью, причому без запевнень про майбутню зустріч.

Скрізь довкола мене ниті, що поєднували світи, затягувалися й зміщувалися, утворюючи плетиво, яке було надто великим, щоб я його побачила й зрозуміла. Але в Празі щось затівалося, і я це відчувала.

Тої ночі я прокинулася від звуку тихих голосів у кімнаті, сусідній з нашою спальнею. Метью біля мене не було, хоча, зазвичай, коли я засинала, він сидів поруч і читав.

Я почалапала до дверей подивитися, хто з ним був.

— Скажи мені, що трапиться, коли я замалюю один бік обличчя цієї потвори, — сказав Метью, і його рука швидко забігала над великоформатним аркушем, що лежав перед ним.

— Таке враження, що він віддаляється! — прошепотів Джек, ошелешений такою трансформацією.

— А тепер ти спробуй, — сказав Метью, — подаючи Джекові ручку. Джек зосереджено затиснув її в руці й від старання навіть язика трохи висолопив. Метью потер хлопцеві спину, щоб розслабилися м’язи, які оперізували його худорляве тіло. Джек сидів у Метью на коліні, для зручності спираючись спиною на великий торс вампіра. — А ми тут потворами займаємося, — пробурмотів Метью, зустрічаючи мій погляд.

— Хочеш своїх намалювати? — спитав Джек, підсовуючи аркуш до Метью. — Тоді й ти зможеш спокійно спати.

— Твої потвори відклякнули моїх, — відповів Метью, знову з серйозним обличчям зосереджуючи свою увагу на малому. Моє серце занило від співчуття до хлопця, на чию долю випало чимало лиха впродовж його короткого й важкого життя.

Метью знову зустрівся зі мною поглядом і легеньким кивком голови дав мені зрозуміти, що все тримає під контролем. Я послала йому повітряний поцілунок і повернулася до теплого й пухнастого гніздечка нашого ліжка.

Наступного дня ми отримали короткого листа від імператора. Він був запечатаний сургучем зі стрічками.

— Картина спрацювала, мілорде, — сказав П’єр