Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

будівлі. Жодних розкиданих уламків. Вітри ж бо налетіли такі

люті й так довго шаленіли, що рештки Першої Висадки занесло, либонь, на сотні, коли не тисячі, кілометрів геть. Колоністи

нізащо її не відбудують. Тут не було чого відбудовувати.

Брижами пробилася крізь важку хмарну запону блискавка, й

за мить забумкав грім, немовби ціла батарея гармат почала бити

залпами. Дощ припустив, знизивши видимість до кількох

десятків метрів, і струмочки вмить розбухли й потоками

рвонули по заболоченому ґрунту.

— Сказати б: «ну й веремія, ну й безладу наробила!» — коли ж

тут сталося щось мов протилежне, — мовив Еймос. — В житті не

бачив нічого подібного, кеп.

— І що, як щось таке трапиться знову? — сказав Голден, здригаючись від самої такої думки, а чи від холодної дощівки, що лилася йому за комір і стікала по спині.

— Гадаєш, в них у запасі й ще є щось того типу, що гахнуло?

— А чи хто хоч знає, що воно було, оте перше, що так

довбонуло планету?

— Та ніхто, — визнав, тяжко зітхнувши, Еймос. — Мо’, великий

реактор-термояд. Алекс надіслав оновлені дані, так він каже: воно там, у районі виверження, викинуло страх як багато

радіації.

— І дещо з того впаде нам на голови з дощами.

— Дещо.

Тут ворухнувся мул біля Еймосових ніг, і на поверхню

пробилося якесь крихітне слимакоподібне створіннячко, відчайдушно силкуючись утримати свою голівку над водою.

Еймос гидливо скинув його носаком черевика в найближчий

струмок, і течія підхопила нещасне.

— У мене закінчуються мої протиракові пігулки, — сказав

Голден.

— А радіоактивний дощ їх не підмінить.

— Та й я так думаю. І колоністам біда.

— А є в нас який план? — запитав Еймос — таким тоном, що

виказував: відповіді він не сподівається.

— Геть ушитися з цієї пекельної планети, поки не винищила

нас наступна катастрофа.

— З цієї людовбивці, — погодився Еймос.

І побрели вони назад до тих інопланетянських веж, по чвакотні

густої муляки, час від часу перестрибуючи який-небудь

новоутворений струмок, повний бистрої води. Ґрунт був усіяний

дрібненькими нірками, якими пробивалися на поверхню ті

яскраво забарвлені черво-слимаки; потім вони розлазилися

навсібіч, лишаючи сліди блискотливого слизу.

— Це я вперше таких бачу, — сказав Еймос, показуючи на ще

одне створіннячко, що поволі повзло кудись по мокрій поверхні.

Вони були не більші за Голденів великий палець і не мали очей.

— То дощ повиганяв їх нагору. А досі ж це був посушливий

край. Я певен: багато попідземного життя гине тепер від надміру

води. Принаймні ці хлопчики знайшли спосіб порятуватись.

— Еге ж, — мовив Еймос, набурмошено розглядаючи

найближчого слимако-черв’яка. — Але яка ж воно гидота! Хай

котресь отаке залізе мені до спальника, то я так і впісяюсь! Як не

збожеволію.

— Бідолашненьке велике ти малятко!

І тут, мов щоб іще більшого нагнати страху на Еймоса, ґрунт

заворушився, і десятки нових слимаків вислизнули на свіже

повітря. Гидливо морщачи носа, Еймос якось пройшов поміж

них, пильнуючи, щоб не забруднити їхнім слизом своїх

черевиків. А дощ швидко змивав їхні сліди.

Голденів ручний термінал забринів до нього. Капітан дістав

його — аби тільки допевнитися, що йому надіслано якесь

повідомлення. Вже не одну годину термінал намагався надати

йому зв’язок із «Росинантом». Начебто вже пішли перебої в

бурі, й то досить довгі, так що можна було посилати й

отримувати оновлену інформацію.

Спробував Голден відкрити канал до Алекса, та дістав саму

лише тріскотню статики. І це вже вкотре: відчинилося віконце, а

зайти він не встиг. Але вже той факт, що почали траплятися

перерви в атмо сферній колотнечі, обнадіював: скоро поновиться

нормальна комунікація. А тим часом йому тільки й лишалося, що раз у раз посилати повідомлення й сподіватися, що котресь

із них таки проскочить крізь статику.

А то йому прийшло голосове повідомлення. Він запхнув

бруньку увушника у вухо й тицьнув у кнопку озвучення.

— Це