Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

своїх правах.

Вона лежала в кутку меншої камери. Восьмеро інших людей

лежало довкола неї на сирій підлозі, підклавши під голови

зігнуті руки замість подушок. Хтось хропів, а одне тіло тулилося

до її тіла. Віддалік мигнула на коротку мить блискавка, й Елві

розгледіла, що то лежить біля неї Фаєз. Десь аж за хвилину

докотився й слабенький грім. І лишилося тільки лопотіння

дощу. Елві торкнула його плече, легенько посіпала.

Він застогнав і посунувся, й на ньому залускотіло те пончо, що

від дощу.

— Ну, то доброго ранку, докторесо Окойє! — привітався він. —

Зустріти тебе тут… у голові не вкладається!

— А що, й справді?

— Справді що?

— Є добрий ранок?

Він зітхнув у пітьмі.

— Коли чесно, то я навіть не думаю, що це ранок.

— А знайшли їх?

— Нічогісінько ми не знайшли.

— Вибач. Співчуваю.

— Я хочу сказати, що ми взагалі нічого не знайшли. Від тих

хатин і сліду не лишилося. Перша Висадка зникла. Загладило, певне, й копальню. Принаймні орієнтири так змінилися, що ми

її не знайшли. Бо й доріг не стало.

— Ох!

— Знаєш ті картини, ті фільми про природні катастрофи, де

немає нічого, крім грязюки й гальки? Уяви це, але без гальки.

Елві прилягла.

— Мені так жаль.

— Якщо ми втратимо тільки цих трьох людей, то це буде чудо.

Нам пощастило отримати сигнал від «Ізраеля». Атмосферні дані

обіцяють нам іще довгу-довгу ніч, поки там колись прогляне

сонце. Ніхто не сказав слів «ядерна зима», але здається мені: добра й діла не буде ще довго-довго. У нас є та

мініелектростанція, яку ми занесли сюди, але немає

гідропоніки. Буде лише стільки прісної води, скільки напомпує

нам той хімічний пристрій. Я сподівався, що хоч декотрі

складські приміщення вистояли. Були досить міцно збудовані, деякі з них.

— І все-таки. Можливо, буде з усього цього хоч якесь добро.

— Я в захваті від твого психотичного оптимізму.

— Я це серйозно. От подивися на всіх нас. Ти пішов на пошуки

з Еймосом, Вей та місцевими. Ми всі перебуваємо тут разом.

Працюємо разом. Дбаємо одне про одного. Можливо, саме

стільки лиха мало впасти на наші голови, аби пощезло все те

насильство. Досі ж були три сторони. А нині є лиш одна сторона.

— Це правда, — зітхнув Фаєз. — Ніщо не злютовує розколотого

на частини людства так дієво, як природна катастрофа. Чи

просто катастрофа. Ніщо інше на цій кулі бруду, на цій начебто

планеті, бодай приблизно природній, якщо хочеш знати мою

думку.

— Тож це таки добро, — сказала вона.

— Добро, — погодився Фаєз. І додав за мить: — П’ять днів, за

моїми припущеннями.

Розділ тридцять перший. Голден

Голден був малим хлопчиком, коли вперше побачив страшні

наслідки торнадо. Смерчі нечасто гуляли по рівнинах

Монтани, де він виріс, але про них чули й дехто їх навіть бачив.

Один такий як занадився-заторнадився, то розніс на друзки

комерційний комплекс, розташований за якихось кілька миль

від родинної ферми Голденів, і місцеві громадяни зібралися, щоб розчистити новоявлене сміттєзвалище. Голденова мати, Тамара, поїхала туди зі своїм синочком.

Торнадо завдав удару по фермерському ринку в самому центрі

комплексу, нітрохи не зачепивши ні продуктової крамниці

ліворуч, ні автозаправки праворуч. Мов який велетень кулаком

ударив і розтрощив той ринок: сплющений дах лежав на землі, а

перекошені стіни виклало віялом надовкола. Вміст ринку

розсіяло гігантським колом, що простяглося на сотні метрів від

місця зіткнення. Тоді малий Голден уперше пізнав лють

розгнузданої стихії і потім роками бачив кошмари про те, як

смерчі руйнують його домівку.

Але це було щось гірше.

Голден став там, де, як указував йому його ручний термінал, мав бути центр Першої Висадки, й поволі обертався, описуючи

коло, а неперервний дощ лопотів, відскакуючи від його пончо.

Усе довкола було товста верства мулу, яку лиш де-не-де

протинав струмочок води. Ніде не видно було жодної розваленої