Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

class="calibre1">Він схилив голову на плече.

— Я тільки хотів сказати, що я — геолог. Ну, звісно, їм не треба, щоб я розказував їм про тектоніку плит. А що подумала ти?

— Ох… Ой, я просто…

— Ходімо, професоре! — сказала Вей, поплескавши Фаєза по

руці. — Пора прогулятися.

— Ну й як мені відмовитися? — сказав Фаєз, лагідно

виплутуючи верстви пластику з рук Елві. І вона тільки провела

поглядом їх, як вони прямували на вихід. Еймос, Вей, Фаєз і троє

скватерів — ба ні, двоє скватерів плюс Судьям! Пішли, присвічуючи собі одноразовими хімічними ліхтарями. У той

буряний вітер. Елві підійшла до вікна, не звертаючи уваги на

дощ, що відразу й промочив її. Еймос і Вей вели перед, нагнувши голови, а вітер шарпав і високо підкидав поли

дощовиків за їхніми спинами. Решта дибала за ватажками слід у

слід, скупчившись, мов виводок каченят. Чорна ніч лютувала

довкола них бурею, а вони все далі й далі відходили в ту зливу, щохвилини знай маліючи й туманіючи, аж поки й розтанули в

пітьмі, й вона більш не могла їх розгледіти. Ще якусь хвилю

постояла під тим вікном, виснажена, неспроможна й думати…

Вона розшукала Лусію з Яцеком в одному з більших

приміщень. Тут двоє поясан силкувалися примоцювати широку

пластикову панель упоперек вікна, аби не так забивав дощ: нині

вітер був слабший і дозволяв це зробити, а кілька годин тому

потрощив би ту панель на друзки. Решта, душ шість, вишкрібали

мул, і досі так багато утяли: Елві вже могла розгледіти очищену

білясту підлогу. Тут і там багато хто спав, скрутившись

калачиком чи притулившись одне до одного. Гроза й досі ще так

завивала та гуркотіла, що заглушувала їхні стогони. Чи

більшість їх.

Лусія підвела на неї погляд. Ця жінка з вигляду мов постаріла

років на десять, але спромоглася на привітну усмішку. Елві

примостилася біля неї. Обидві вони були заляпані солоною

грязюкою, і той бруд уже починав трохи смердіти. Гниття чи

щось подібне. Усі ті крихітні форми життя, котрі існували у

великому океані планети, після того, як його води виплеснуто в

небо, починали розпадатися. Серце їй рвалося від самої спроби

осягнути масштаби смерті, що оточила їх, то вона постаралася й

не пробувати більше.

— Я можу допомогти вам? — запитала Лусія.

— А я прийшла, щоб те саме запитати у вас, — відповіла Елві. —

Скажіть мені, що я могла б робити.

* * *

Жахлива, нескінченно довга ніч тяглася й тяглася, але дощ, хай і дуже-дуже повільно, таки переходив у дрібний дощик.

Ніяке світельце не пробивалося крізь товщу хмар. Ніякі веселки

не обіцяли кінця катастрофи. Елві ходила від гурту до гурту, розмовляючи й визначаючи. То поселенці, то кехівці, то знов

поселенці… Але всі мали приголомшений вираз обличчя, на всіх

було мов намальоване те саме зачудування: і як це так, що ми

все ще живі? Сморід, що йшов від бруду, збагачувався

відтінками, ставав усе ядучіший, бо, певне, вже порозпадалися

всі органічні структури, які тільки містилися в ньому. Елві

боялася навіть уявити, як засмердиться весь цей світ, коли

нарешті ущухнуть дощі й визирне сонце, аби зігріти планету.

Але то вже буде проблема для іншого часу.

Вона й не завважила, коли і як заснула. Довго стояла під тим

вікном, видивляючи очі в сподіванні розгледіти, як замріють в

імлі, повертаючись із походу, постаті членів тієї пошукової

партії. Вона добре запам’ятала, що чула Голденів голос позад

себе й що якась жінка йому відповідала. Елві хотіла обернутися, знайти його й запитати, чим би вона могла допомогти. Чи могла

б вона робити хоч що-небудь, аби рухатися, аби не дозволити

собі ще на якусь годину впасти в гіркі думки й прикрі почуття. І

прокинулася, натомість.

Цілу хвилину не годна була втямити, де перебуває.

Виснажений і затуманений розум намагався подати їй кімнату

руйновища як її кабіну на «Ізраелі», от ніби вона й досі летіла

тим кораблем до Нової Землі. От ніби ніколи й нічого цього не

траплялося.