Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

хотів завдати вам болю. Це просто…

— Я розумію, — урвала його вона, знов беручи його руку в свої.

Хай він і посміється з неї. Хай відвернеться. Тепер вона все

стерпить. Їй просто хотілося, щоб він її торкався. Щоб тримав у

своїх руках.

— Агей, кеп! — тут гукнув Еймос, вигулькнувши з мороку. На

плечі він нап’яв чисте пластикове пончо, хоча товста його шия

насилу протислася в каптур. — Якусь часинку вам нічого не

загрожуватиме?

Голден облишив Елві — ступив крок назад. А її враз пройняв

спалах геть ірраціональної люті на того здоровила, що урвав

їхню задушевну розмову. Вона закусила губу й блиснула

сердитим поглядом на нечему. А він чи помітив це, чи й ні, знаку не подав.

— Я навіть не знаю, як відповісти на твоє запитання, — мовив

Голден. — Бо не бачу жодної причини, чого б я мав незагайно

загинути. І це чи не найкраще з того, що я маю.

— Ну, хвалити Бога, до протилежного далеко, — сказав Еймос.

— То вертаємось до балачки про сім’ю Дальке, що не добулась

сюди до того, як віяло небесне розкидало те лайно? Тож нас

кількоро душ скочимо та й пошукаємо їх?

Голден насупився.

— А ви певні, що це добра ідея? Негода й досі не вгамувалась. А

там налило, мабуть, більше води, ніж цей край бачив її за все

своє існування. Справжній потоп. А як щось піде не так, немає ж

реального способу дістати вам бодай якусь допомогу.

— У них була маленька дівчинка, — сказав Еймос. Обидва

чоловіки обмінялися довгими поглядами, сповненими ваготи

якоїсь попе редньої їхньої розмови. Елві опинилася начебто у

становищі чужої людини, що випадково стала свідком, як двоє

членів однієї родини спілкуються власним своїм напівкодом

тривалої порідненості.

— Будь обачний, — побажав йому Голден після довгої хвилі

мовчання.

— Того корабля вже, мо’, й не наздогнати, але я зроблю, що

зможу.

До них підійшла Вей. Була вона без важкого свого обладунку, але на її спині таки висіла автоматична рушниця. Вона кивнула

головою Еймосові.

— Маю ще двох охочих помісити польову грязюку.

— Якщо тобі це байдуже, то й мені теж, — відповів Еймос. Вей

кивнула головою. В її очах прозирала якась така пітьма, що була

мовби до пари темряві очей Еймосових.

Елві озирнулася. Ще душ шість силкувалися влізти у такі самі

пластикові дощовики, що й в Еймоса. У тій непевній

напівтемряві серед того руйновища нелегко було розрізнити, котре з них поселенське, а котре кехівське. Тут і тепер нелегко

було навіть сказати з певністю, де і хто тут поясанин, а хто —

землянин. Елві не тямила навіть, чи це темрява маніпулює так її

реакціями, а чи якась частина її мозку змінює сприйняття так, що вона все, що тільки побачить людського, ототожнює з собою.

Розум людський — мастак на всякі такі штуки.

Та ось поміж них вона розгледіла й Фаєза! Уста їй аж заніміли

від раптового страху.

— Стривай! — гукнула вона, кинувшись до нього. — Фаєзе, не

йди! Що це ти собі надумав?

— Допомогти людям, — відповів геолог. — А ще — вирватися на

вільне повітря з цієї бляшанки сардин. Бо я вже звик до

соціальної відстані в два кроки. Вже саме перебування в цій юрбі

пригнічує мене просто незмірно.

— Тобі там не пройти. Там так небезпечно!

— Я знаю.

— Ти лишайся тут, — рішуче заявила вона, хапаючи поли його

дощовика й сіпаючи вгору, аби скинути з нього через голову, — а

піду я!

— Елві! — благально мовив він. — Елві, припини це!

Її пальці вже зібгали аж дві верстви пластикового покриття. І

воно вже було мокре.

— Хай вони собі йдуть, — доводила йому вона. — Вони

професіонали в цій справі. Й дадуть цьому раду. А ми… такі, як

оце ми…

— На цей момент уже давно пройдено той етап, де були ми й

вони. Всі ми тут — потерпілі в поганому місці, — сказав Фаєз. А

за мить додав: — Ти ж знаєш, Елві, хто я такий.

— Ні-ні! Ти хороший, Фаєзе!