Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

— Як давно це?

— Ударна хвиля налетіла шістнадцять із чимось годин тому, —

відповів шеф безпеки.

— Дякую! — мовила вона й повернулася до вікна та дощу.

Блискавиця все ще вигравала поміж хмар і вганялася в ґрунт, але вже не з такою частотою. Ті спалахи показали їй, як

змінився краєвид. Бурхливі річки текли там, де ще вчора

простиралася гола як бубон пустеля. Квіти, чи те, що вона

називала квітами, стихія потрощила на найдрібніші часточки.

Жодного стебельця не лишилось. Вона не могла собі уявити, як

зуміли б пережити це лихо ящірки-дражнилки. А чи ті

птахоподібні істотки, яких вона називала скельними горобцями.

До катастрофи вона мала намір сходити до стариці, на схід від

Першої Висадки, й зібрати зразки рожевого лишайника, що ріс

лише в затінених місцях. То вже й не піде, бо нічого такого там

не знайде.

Відчуття втрати гірко здавлювало їй горло. Це ж вона лише

краєм ока глянула на таку екосистему, подібної котрій ніхто ще

досі не бачив, — на таку життєву мережу, яка зросла

відокремлено від усього, що тільки знала вона досі. Вона та ще її

робочі групи стали єдиними людьми, що, за стільки віків, прогулялися тим садом. А нині все це пропало.

— Узвичаєний стан природи відновлюється після останньої

катастрофи, — промовила вона. Таким трюїзмом жили

екологічні біо логи, а вона вимовила це мов молитву — таким

тоном, яким звертаються до Бога релігійні люди. Аби втішити

себе. Надати цьому світові якогось сенсу, якоїсь доцільності чи

ваги. Види виникають у якомусь певному довкіллі, а тут

довкілля змінилося враз. Така природа цілого всесвіту, й це

слушно для оцієї планети, як слушним бувало не раз і на Землі.

Вона тихо заплакала, і сльози її годі було відрізнити від цього

дощу.

— Ну, це ж діється щось таке, чого я вже й не сподівався, —

сказав за її спиною Голден. Вона обернулася, глянула на нього.

Сутінь, що панувала всередині руйновища, звела його до

однобарвності. Це вже була якась сіра, мов сепією намальована, копія Джеймса Голдена. Його зачесана назад чуприна злиплася

в суцільну масу, приставши не тільки до тім’я, а й до потилиці.

Мул патьоками стікав з його сорочки.

Вона була надто зморена, щоб приховувати свої почуття.

Обіруч узяла його руку й подивилася туди, куди й він був

задивлений. Його рука в її руках була міцна й тепла, а якщо й

крилися в ній якісь вимушеність і вагання, то принаймні він

цього не виказав і не забрав своєї руки.

А там Керол Чівеве й четверо інших поселенців черпали рідку

грязюку посудинами з твердого пластику, викидаючи у вікна, й

бліду сірість стін плямували зеленаво-брунатні патьоки. Трохи

далі, за цими, двадцятеро чи й тридцятеро скватерів сиділи

гуртами, накрившись ковдрами й тулячись одне до одного.

Кехівські безпеківці ходили поміж них, роздаючи пляшки з

водою і запаковані у фольгу дорожні сніданки. У кутку стояли, жваво щось обговорюючи, Лусія і Фаєз. Елві не могла розчути

слів їхньої розмови.

— Не бачу нічого надзвичайного, — мовила вона. — Чого саме

не сподівалися ви?

Він стис її пальці й випустив її руку. Холодно стало її долоні без

його руки в ній.

— А того, що безпеківці допомагатимуть поясанам, — пояснив

він. — Здається, ніщо так не зближує людей, як катастрофа.

— Це неправда, — заперечила Елві. — Ми завжди хотіли тільки

допомагати. І прибули ми сюди з планами допомоги. Я не

розумію, чому всі думають, ніби ми такі жахливі. Не вчинили ж

ми нічого лихого.

Голос її надломився на останньому слові, й вона заплакала вже

по-справжньому. Почулася химерно віддаленою від свого лиха, от мов спостерігала його збоку, а тоді Голден поклав руку їй на

плече, й вона відчула біль. На якусь хвилину той біль затопив її, поніс. Поруч ударили три блискавиці, гучні, сліпучі, зненацькі, й грім від них покотився вдалину.

— Я перепрошую, — мовила вона, коли спромоглася на мову. —

Просто стільки… всього.

— Ні, це я маю попросити вибачення,